Андрію, у скільки років вирішили спробувати себе як коваль?
– У 13 років я взявся за ковальство. До того моменту займався лозоплетінням, глиною, керамікою, різьбою по дереву. В мене руки того просили, бо спадковість – це велика сила. Мій батько був художником, сестра також малює. А горно я вперше розпалив, коли ще був учнем в УПК (навчально виробничий комбінат) в старій частині нашого міста.
Якою була Ваша перша робота?
– Це був підсвічник заввишки у мій зріст. У моєї мами він досі зберігається, як перша спроба коваля.
Зараз у вас уже своє підприємство. Коли і за яких обставин відкрили кузню?
– Ми відкрились двадцять років тому, а 15-ма роками раніше, вже брали участь у різних всеукраїнських та міжнародних виставках та робили персональні у Києві. Зараз на моєму досвіді їх більш ніж 20. Ото ж в ногу з розвитком ковальства в Україні прямуємо і ми.
В якій виставці брали участь нещодавно?
– Останнім часом давненько не брав участі, адже, щоб їхати на виставку потрібно, везти з собою щось вражаюче, а не абищо. А часу зараз трохи на те не вистачає.
Бути ковалем це творча чи скоріше технічна професія?
– Тут варто правильним чином розмежувати професію. Адже коваль є слюсарний, тобто технічний працівник, який виготовляє знаряддя праці. Також є коваль-художник, віднесу себе до цього розряду. Хоча межа тут тонка, адже ми так само працюємо з залізом, так само як і 20 років назад, його нагріваємо. Хоча, з технологічним розвитком все механізувалось, але традиційне ковальство, яким було таким і залишилося. Горно досі розпалюємо.
Але, якщо говорити за специфіку, то все ж для того, щоб бути ковалем, потрібно мати талант, чи можна набути навички з досвідом?
– Звичайно, талант повинен бути присутнім. Це ж не навчитись водінню. Хтось навчений їздити, а в когось талант відчувати авто, як кажуть «вроджений шумахер». Так і тут потрібно бути «шумахером», аби відчувати пластику металу.
Чи користується ковальство попитом сьогодні?– Так, на ринку наша робота затребувана. Ми виготовляємо ворота, сходи, решітки, паркани та інші вироби, співпрацюючи з людьми по всій Україні. До початку війни ми виготовляли також меблі для жителів Східної України.
Скільки маєте колег у своїй кузні?
– У моїй кузні працює п’ятеро ковалів. Скажімо, у роботі я їх навчаю та виховую, адже з працівниками у нас завжди було скрутно. Навіть коваль, що працює 1.5 року, технічно ще не може називатись сильним спеціалістом. До всього треба досвід та навички.
Чи часто до вас просяться на роботу, і чи вимагаєте від охочих належну освіту?
– Так. Люди часто просяться на роботу. А т про освіту скажу так: бажано, щоб вона була. Але її здобути в нашій країні не просто – відповідні заклади знаходяться лише в Києві та Львові. Здається, є ще й заклади у Вінниці… Але студенти, що отримали там освіту, шукають, де б притулитись у великому місті, а не у провінції. До мене ж може прийти людина, що раніше, можливо, лише стояла поряд зі станком. Проте всього можна навчитися. Для цього потрібен час.
Небезпеки у вашій роботі: які вони?
– Як і в кожній професії тут свої ризики. Можна і очі попалити. Завжди потрібно бути обачним при роботі зі станками, пресами. Адже можна добряче пошкодити руки, тому після вечірки краще не працювати, бо зосередженість потрібна максимальна.
Один з Ваших виробів – металевий Тризуб, що встановлений на площі Ладижина, внесений до книги рекордів Гіннеса. Чи слідкуєте ви за колегами по цеху, котрі виготовляють щось на кшталт цього?
– Ні, насправді і сам Тризуб – це не була спроба вгнатися за величиною чи стати виробом-рекордсменом. Навіть виготовлення герба не стояло на першому місці, адже спочатку планувалось кування бюсту Шевченка. Проте це тривало б понад 5 років. Тому ми знайшли альтернативу і водночас зламали стереотипи про величину: погруддя Шевченка ми виготовили в рівень людського зросту, а не як монумент, до якого потрібно піднімати очі, немов до Бога. А Тризуб став додатковим елементом композиції.
Чи не плануєте побити чийсь рекорд або ж власний? І ще раз потрапити в Книгу рекордів Гіннеса?– Ні, адже мистецтво – це не спорт, щоб бити рекорди. Моїм бажанням є виготовляти щось для душі, під шум натхнення. Зараз я вже досяг того рівня, коли маю індивідуальну кузню та власний інструмент, яким користуюсь лише я. Хочу аби більше можна було виділити часу на творчість.
А яку найменшу за розмірами виготовляли скульптуру?
– У 2007 році виготовляв скульптуру з малахіту у формі руки з окулярами «Погляд у світ». Розмір менший, ніж А4 (29х21см). Я її виконував на міжнародну виставку, де її відразу ж купили. Нею потім нагородили актора року на якомусь фестивалі.
Як працюється вашому підприємству в умовах карантину?
– Вірус негативно віддзеркалився й на нашій роботі. Замовлень поменшало приблизно на 70%. Зараз головною проблемою є не відпустити працівника на вулицю, а забезпечити роботою. Адже у всіх сім’ї, всіх треба розуміти. А конкуренція на ринку в нашій професії велика, тому у кожного виробництва є певні запасні варіанти. І зараз, на жаль, ми ними користуємось.
В нашому місті проходив нещодавно фестиваль дерев’яної скульптури. Чи не хотіли б ви, аби подібний захід пройшов серед ковалів?– Раніше на день міста я організовував майстер-класи. Ми кували підковки, словом, робили шоу-програму. Проте, щоб піднятися до рівня фестивалю з ковалями-фахівцями та відшліфованою програмою, нам ще потрібно кілька років. Такі заходи потрібно проводити не для годиться, а щоб здивувати, щоб дійство вражало і запам’яталося.
Яку ковальську шоу-програму плануєте найближчим часом?
– Хочу, щоб до Дня закоханих ми все ж провели майстер-клас в Ладижині. Аби закохана пара підійшла та власноруч виготовила сердечко. Нехай кожен вдарить молотком по залізу і певною мірою відчує себе ковалем. Разом з тим, щоб був безкоштовний чай з печивом. Тоді кожен учасник візьме на згадку з собою і власноруч виготовлений виріб, і теплі спогади. Тоді я знатиму, що моя команда стала частиною гарної події для закоханих.Гадаю під час такого майстер-класу до ковальської справи спробують долучитися не лише закохані. Адже нагода власноруч виготовити виріб із металу дається не щодня. А металевий талісман у вашій кишені на додачу до приємних спогадів постійно нагадуватимуть: до чого б не торкалась людська рука – все може промовляти до серця словами.
Спілкувалася Каріна Галба