28 листопада – День пам’яті жертв голодоморів
Для Ладижина це особлива дата. В місті чимало людей загинуло під час голодомору 32-33 років та в післявоєнні часи.
«На кладовищі на Грушівці (біля стадіону) могил вже не копали. Просто вирили рів і скидали туди тіла тих, хто помер від голоду. Їх було багато», – розповів «Л’Новини» свідок голодоморів, корінний ладижинець Григорій Рябий.
Григорій Степанович народився у 1929 році. Разом з сім’єю (мама Марія Оверковна, тато Степан Онафатович, брат Володимир та сестра Настася) жив на вулиці Шевченка (над Бугом). Каже, що його хата досі там стоїть. ЇЇ встановили на стовпах (без підмурка), підлога в хаті була глиняна, а дах перекритий соломою. Але, хоч сім’я тримала велике господарство – коні, корови, свині, кури, родина Григорія Степановича вважалася «середняками», а відтак, не була розкуркулена. Також Рябі мали землю неподалік Ладижинських Хуторів для вирощування зернових та городини. Все це давало сім’ї певний дохід і можливість нормально жити. Допоки не почалася колективізація, а з нею і голод.
«В нас в селі ходили ті, хто ніде не працював. Вони пасли чужих корів. Ми їх називали «бодаками». Такого «бодаку» в Ладижині організували, щоб він ходив по хатах і витрушував усе зерно і все, що було. Пам’ятаю, що в нас було пів горнятка товченої кукурудзи в глечику. Ми її ховали в печі і варили з неї мамалигу. Цей бодака зайшов до нас в хату, перешукав усюди, знайшов кукурудзу в печі й витряс всю собі в мішок. Все забрав... Отак зробили штучний голод», – поділився спогадами Григорій Степанович.
Вижити було важко
Зі слів Григорія Рябого, навесні 32-33 років паслися, як худоба в полі, їли траву та калачики. Бо ж всю худобу і будь-яку свійську тварину або забрали в колгосп, або з’їли. Восени та взимку доїдали те, що вдалося сховати.
«Мати варила таку баланду на воді. В основному з кукурудзяної крупи. На Бугу скойки* ловили, їли їх, як м’ясо. А на тому березі Бугу ловили скойки жителі з Дмитренок та Бубнівки. Вони прямо жили на березі. Так і виживали. Взимку Буг замерзав, бурили ополонки, закидали в них сітки і ловили таку дрібненьку плотву. На тому березі люди пекли її одразу на вогні. А ми несли рибу додому», – розповів пан Григорій.
Патронат
В голод 32-33 років в Ладижині було багато дітей-сиріт. Тому в місті організували так званий «патронат».
«Я туди теж потрапив (хоч батьки були живі) разом з сусідською дівчинкою Ксенею Басараб. ЇЇ батьки та брат померли – мама і тато – від голоду, а брат – від туберкульозу. Тоді ця хвороба була дуже поширена. В патронаті нас годували якоюсь баландою. Все готували з кукурудзи. А ми весь час хотіли їсти, бо ми ж малі були – мені 4 роки, Ксені – на пару років більше. Але вся наша сім’я вижила», – пригадав Григорій Степанович.
Розповів Григорій Рябий і про те, як в 44 році ладижинцям допоміг вижити місцевий спиртовий завод: «На складах заводу було повно зерна. Його суворо охороняли. Весь вироблений спирт йшов на потреби армії (німців вже тоді наші погнали на захід), а нам продавали брагу. Хто мав гроші, купував квиток, за який давали 1 відро ще гарячої браги. Я пам’ятаю, як ніс її на коромислі додому. Завдяки цій бразі ми вижили. В кого не було грошей, брали оту смердючу барду з відстійників».
Зараз Григорій Степанович Рябий проживає в Ладижині по вул. Наконечного. Овдовів. Син живе з сім'єю за кордоном. Але в будинку 91-річного ладижинця напрочуд чистенько. Сам себе обходить, варить борщ і не нарікає на життя.
Нагадаємо
У ХХ сторіччі українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Утім, серед найбільш трагічних сторінок історії українського народу особливо сумне місце займає Голодомор 1932-1933 років. За різними даними, у 1932-1933 роках від голоду загинуло від 4,5 до 10 мільйонів людей.
28 листопада – у День пам’яті жертв голодоморів українців традиційно закликають вшанувати заморених голодом хвилиною мовчання або молитвою, відвідати поминальне богослужіння, згадуючи вбитих комуністичним тоталітарним режимом земляків.
Традиційною скорботною акцією цього дня є "Запали свічку пам’яті". Долучитися до неї доволі просто – після загальнонаціональної хвилини мовчання о 16:00 достатньо запалити свічку на своєму вікні.
«На кладовищі на Грушівці (біля стадіону) могил вже не копали. Просто вирили рів і скидали туди тіла тих, хто помер від голоду. Їх було багато», – розповів «Л’Новини» свідок голодоморів, корінний ладижинець Григорій Рябий.
Григорій Степанович народився у 1929 році. Разом з сім’єю (мама Марія Оверковна, тато Степан Онафатович, брат Володимир та сестра Настася) жив на вулиці Шевченка (над Бугом). Каже, що його хата досі там стоїть. ЇЇ встановили на стовпах (без підмурка), підлога в хаті була глиняна, а дах перекритий соломою. Але, хоч сім’я тримала велике господарство – коні, корови, свині, кури, родина Григорія Степановича вважалася «середняками», а відтак, не була розкуркулена. Також Рябі мали землю неподалік Ладижинських Хуторів для вирощування зернових та городини. Все це давало сім’ї певний дохід і можливість нормально жити. Допоки не почалася колективізація, а з нею і голод.
«В нас в селі ходили ті, хто ніде не працював. Вони пасли чужих корів. Ми їх називали «бодаками». Такого «бодаку» в Ладижині організували, щоб він ходив по хатах і витрушував усе зерно і все, що було. Пам’ятаю, що в нас було пів горнятка товченої кукурудзи в глечику. Ми її ховали в печі і варили з неї мамалигу. Цей бодака зайшов до нас в хату, перешукав усюди, знайшов кукурудзу в печі й витряс всю собі в мішок. Все забрав... Отак зробили штучний голод», – поділився спогадами Григорій Степанович.Вижити було важко
Зі слів Григорія Рябого, навесні 32-33 років паслися, як худоба в полі, їли траву та калачики. Бо ж всю худобу і будь-яку свійську тварину або забрали в колгосп, або з’їли. Восени та взимку доїдали те, що вдалося сховати.
«Мати варила таку баланду на воді. В основному з кукурудзяної крупи. На Бугу скойки* ловили, їли їх, як м’ясо. А на тому березі Бугу ловили скойки жителі з Дмитренок та Бубнівки. Вони прямо жили на березі. Так і виживали. Взимку Буг замерзав, бурили ополонки, закидали в них сітки і ловили таку дрібненьку плотву. На тому березі люди пекли її одразу на вогні. А ми несли рибу додому», – розповів пан Григорій.
Патронат
В голод 32-33 років в Ладижині було багато дітей-сиріт. Тому в місті організували так званий «патронат».
«Я туди теж потрапив (хоч батьки були живі) разом з сусідською дівчинкою Ксенею Басараб. ЇЇ батьки та брат померли – мама і тато – від голоду, а брат – від туберкульозу. Тоді ця хвороба була дуже поширена. В патронаті нас годували якоюсь баландою. Все готували з кукурудзи. А ми весь час хотіли їсти, бо ми ж малі були – мені 4 роки, Ксені – на пару років більше. Але вся наша сім’я вижила», – пригадав Григорій Степанович.
Розповів Григорій Рябий і про те, як в 44 році ладижинцям допоміг вижити місцевий спиртовий завод: «На складах заводу було повно зерна. Його суворо охороняли. Весь вироблений спирт йшов на потреби армії (німців вже тоді наші погнали на захід), а нам продавали брагу. Хто мав гроші, купував квиток, за який давали 1 відро ще гарячої браги. Я пам’ятаю, як ніс її на коромислі додому. Завдяки цій бразі ми вижили. В кого не було грошей, брали оту смердючу барду з відстійників».
Зараз Григорій Степанович Рябий проживає в Ладижині по вул. Наконечного. Овдовів. Син живе з сім'єю за кордоном. Але в будинку 91-річного ладижинця напрочуд чистенько. Сам себе обходить, варить борщ і не нарікає на життя.
Нагадаємо
У ХХ сторіччі українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Утім, серед найбільш трагічних сторінок історії українського народу особливо сумне місце займає Голодомор 1932-1933 років. За різними даними, у 1932-1933 роках від голоду загинуло від 4,5 до 10 мільйонів людей.
28 листопада – у День пам’яті жертв голодоморів українців традиційно закликають вшанувати заморених голодом хвилиною мовчання або молитвою, відвідати поминальне богослужіння, згадуючи вбитих комуністичним тоталітарним режимом земляків.
Традиційною скорботною акцією цього дня є "Запали свічку пам’яті". Долучитися до неї доволі просто – після загальнонаціональної хвилини мовчання о 16:00 достатньо запалити свічку на своєму вікні.
Повернутись