10 років дарують хвилю теплих емоцій. Душа вашого свята – сім’я Гладченків

Сьогодні неможливо уявити своє свято без організатора, ведучого, музик, та співаків. Проте, куди приємніше, коли це можуть бути лише дві людини, а до того ж сім’я. Творчий колектив сім’ї Гладченків Артура та Наталі залишив ніжний та трепетний відбиток в пам’ятному святі не однієї ладижинської сім’ї. Низка цікавих порад з вибору ведучого на свято, становлення та щира розмова від творчої родини Гладченків прямісінько до вашого серця.

– Артур, коли все почалося? Як це - бути ведучим перед великою аудиторією?

– Коли я розпочинав, мені було 13. Я працював музикантом, грав на синтезаторі, а згодом опанував саксофон. В років 16-17 робив починання у вокалі. Потім я зробив перерву на навчання в Києві. Проте я не розлюбив та не покинув музику. Навіть коли приїжджав додому, мені цікаво було поспівати тут з місцевим колективом. Але навчання у Києві на факультеті іноземних мов забирало багато часу, та думка про життя з музикою не полишала. В певний життєвий момент у мене з’явилось розуміння, що людям на святкуванні мало просто бенкету. Потрібно чимось це розбавляти. На час 2000-их років професія «ведучий свят», а простіше - тамада, не було надто поширене, скоріш - дефіцитне. Я почав експериментувати з позиції музиканта: спілкуватися з людьми, жартувати. Я зрозумів, що мені це подобається. А люди натомість почали усвідомлювати, що, крім бенкету та танців, є ще щось. Той, хто ловить їхній настрій та темперамент. 

– Артур, чи пам’ятаєте своє перше проведене весілля?

– Я відповім прикладом з нинішнього дня. Я мав зустріч з молодятами, і моє обов’язкове завдання в такий момент – дослідити їхню історію, з чого все почалось. І частіше конкретно ніхто не відповідає, адже все в житті, як в роботі, так і у відносинах, відбувається поступово. У мене все відбувалось інтуїтивним шляхом. На початку мало хто розумів, що це був ведучий. Деякі люди думали, що це був музикант, котрий вирішив поімпровізувати. А коли до мене почали звертатись, як до ведучого, то це було через надцять років. 

– Чи навчаєтесь зараз, і де можна здобути належну практичну освіту ведучим?

–Так, я досі навчаюсь, адже досвід досвідом, роки напрацьовані – це теж добре, але потрібен погляд збоку, підказка чи правка. То ж зараз я проходжу курси в одного з топових ведучих України Володимира Такудіса, котрий проводив весілля в Потапа та Насті Каменських. Під час курсу, проаналізувавши свою багаторічну роботу, я зрозумів, що все, що я робив – недаремно, і на 95% збігається з порадами відомих ведучих. Це неабияк тішить, що пройдений шлях, на якому набив не одну гулю, привів до бажаного результату.

– А чи доводилось вам працювати з якимись селебріті?

– Не сильно відрізняється робота провінційних ведучих від відомих селебріті. Ми працювали з цікавими, як ведучими, так і музикантами. Але найяскравіший спогад серед всіх залишився по роботі з Іриною Федишин. Вона була справді яскрава, як зовні, так і у спілкуванні, розташовувала до себе, не відмовляла у фото людям. Також доводилось працювати з Олександром Теренчуком, учасником телешоу «Ліги сміху» команди «Вінницькі». Теж надзвичайно приємна та проста людина.

– Чому ви вирішили залишитись в Ладижині, а не в такій манливій столиці?

– Це моя батьківщина, тут мої батьки, і я переконаний, що маючи бажання, можна себе реалізувати і в маленькому місті, адже тут теж є люди, котрі мають свої потреби. Мушу також зазначити, що провінційні підрядники, які працюють за помірні гонорари, виконують свою роботу не гірше, а подекуди й краще ніж, наприклад у Вінниці. 

– Яка географія вашої роботи?

– Це Вінниця, Київ, Вінницька область. Була проба пера у Хмельницькому. І скоро знову працюватиму ведучим у Києві.

–Я к варто підходити до вибору ведучого на своє весілля?

– Часто замовники обирають ведучих по промо ролику, а в ньому ж висвітлюють найкращі грані роботи. Тому часто молодята  мають необережність купити кота в мішку. Та момент писати в соціальну мережу: «а скільки коштують ваші послуги?», - мене не абияк дивує, адже вони проводять лише фінансовий онлайн моніторинг. Так, люди зараз звикли купувати, не виходячи з дому, але це ж не купити кросівки, а обрати людину на своє весілля, яка стане душею вашого свята. Я завжди кажу: «ціна за що?». Є складні локації, де церемонія на галявині, бенкет в одному місці, а танцзал в іншому, тривалість свята, дата (на скільки популярна-непопулярна) та наповнення програми, котре може бути мінімалістичне, наприклад, вечірка друзів, або свято в класичному вигляді, де йде скрупульозна підготовка, пропрацювання похвилинно сценарного плану «від» і «до», побажання в розрізі традиційних моментів. Проте по закінченню свята люди розуміють, що не варто економити 3-5 % від бюджету весілля, бо можна ризикнути втратити ефективність свята в значно більшому розмірі.

– Є різні люди. Як не промахнутись в подачі, та як обрати необхідний стиль комунікування з тими чи іншими?

– Є ситуації, коли деякі гості не надто позитивно налаштовані, адже вони вважають, що теж мають право не приховувати свої негативні емоції. Тому не варто це приймати близько та реагувати, відповідати. Безумовно наше завдання бути людьми, котрі несуть позитив.

– А якщо у Вас не має настрою, бо ж трапляється всяке. Як опанувати та налаштовуєте себе на позитив, адже це робота не технічна, потрібно дарувати щастя, позитив?

– Я вважаю, що секрет успіху ведучого – дати можливість гостям відчути та почути саме те, що вони очікують. І навіть перебільшити їхні очікування, проте це вже джекпот. А в разі особистих проблем діє правило номер один: залишати все за порогом свята, адже замовники, можливо, святкуватимуть в такому форматі та масштабі чи не єдиний раз в житті, тому ми не маємо права переносити наші тривоги та болі в коло гостей. Ціна дуже велика: я хочу, залишатись друзями з своїми клієнтами, та, щоб нас згадували включно з другого дня свята, як людей, котрі подарували їм незабутні емоції.

– Чи траплялось вам проводити весілля з молодятами інших національностей? І як було з традиціями, вивчали звичаї інших народів?

– Так, я проводив весілля, де наречений був болгарином, на іншому – індусом, наречений з Ізраїлю, наречений-поляк. Проте з’ясовувалось, що ці хлопці, уже розуміли українську мову, їм важче лише вдавалось говорити. Але ж мову жестів вони розуміли, що теж важливо. Вони інтуїтивно відчували, де потрібно ностальгувати, а де веселитись. Проте на рахунок традицій, то всі просять якомога більше українських традицій, фольклорних пісень, навіть, якщо весілля проводиться в євпропейському стилі. Мені важко уявити, що ведучий індус запитає: «а тещу в чоботи будемо взувати?(посміхається)». Бо ж у тому й сіль, що в кожної країни свої традиції, і було б доречно проводити відповідно до того, де ти знаходишся.

– Наталя, питання для вас: ви є співачкою в колективі. Чи часто вам доводиться працювати нарізно?

– В основному ми працюємо разом, адже я ще й підзвучую Артура. Крім того, ми обговорюємо разом сценарій, конкурси. На початку свята ми проводимо легку концертну програму, де я співаю, Артур грає на саксофоні. Коли ж починається танцювальна програма, то ми також разом співаємо. Ми, як одне ціле. Адже як тільки Артур починає говорити певну фразу, я вже знаю, що потрібно увімкнути, з одного погляду розумію, що варто зробити тихіше чи голосніше.

– Ваш голос – ваш інструмент. Потрібно неабияк його оберігати. Чи траплялось таке, що напередодні свята отримували ангіну чи біль в горлі. Як виходили з положення? Адже в цьому випадку ви не мали права на хворобу?

– Було в мене таке перед новорічними корпоративами. З’явилась температура та сів голос, і я не знала як рятуватись. Проте слово «треба» надає необхідні сили. І було так, що зранку не розмовляла, а на вечір співала, ніби нічого й не трапилось. В перерві між виконаннями рятувалась гарячим чаєм, льодяниками. Та якось мені один лікар дав пораду, як берегти горло: щовечора полоскати теплою водою. Користуюсь порадою по сьогоднішній день. Крім того, я з Артуром не палю, та в символічних дозах приймаємо алкоголь. Часто люблять казати, «та випий, це добре для горла». Насправді алкоголь садить горлові зв’язки, і потім важче співати. Тож вираз «я коли вип’ю, то краще співаю» – омана. Коли вип’єш, співаєш так само або навіть гірше (посміхається).

– Чим надихаєтесь, адже така робота емоційно спустошує?

– Навпаки. Самі люди надихають своєю самовіддачею. Коли спочатку люди замкнуті, а ти починаєш топити цей лід, то їхня подальша активність, це і є натхнення на подальшу роботу. Наш дзен.

– Які у вас траплялись серйозні курйози на весіллі, та як виходили з ситуації?

– На щастя ніхто не тікав з весілля (посміхається). Проте була одна надзвичайно критична ситуація, котру ми пам’ятатимемо все життя. По дорозі на весілля ми потрапили в ДТП. Артур серйозно травмувався, а я отримала лише незначний забій та переляк. В нього опухло коліно  та з’явився надзвичайний біль в області грудей (пошкодив ребра), проте він не показав жодних емоцій. Ми проводили весілля на тлі такої ситуації. Не можна було поїхати в лікарню, адже у людей весілля, і, ясна річ, вони не знайдуть нових музикантів та ведучого за годину. Це було найважче в емоційному плані весілля. Завдяки адреналіну, мабуть, ми впоралися. Хоча весілля було на виїзній локації і купити в найближчій аптеці знеболювального – було великою розкішшю. Вже по завершенні весілля, зібравши апаратуру та сівши в авто, усвідомили наскільки жахлива трапилась ситуація. Між іншим, молодята, в яких ми були в той день, цього не знають досі. 

– Це справді вражає, навіть важко уявити. А які виникали драматичні моменти для вас, як для жінки, на святах, де ви працювали?

– Для мене найчуттєвішими моментами є освідчення в коханні, безпосередьо на весіллі в інших людей. До речі, коли ми працювали з Іриною Федишин, і вона була залучена в освідченні на святі, то було особливо та зворушливо. Ще пам’ятаю на одному святі, коли гостей садили в 3 залах, і в кожному робили освідчення, було несподівано для нас, як для ведучих, через що й торкнулось стінок душі.

– На святі, де ви гості, як реагуєте на роботу ведучого: як на конкурента чи, як на колегу. Аналізуєте його роботу?

– Не пам’ятаю, коли ми були на якихось заходах просто, як гості. Якщо нас запрошують кудись, до того ж родичі чи хороші знайомі, то часто нас просять провести «хоч трохи, ви ж ведете». Ми звикли до такого. Для себе не робимо гучні святкування, єдине, що святкували моє 30-річчя, але почували себе ніяково, адже ми звикли проводити свято, а не бути гостями.

– А як щодо проведення свят в умовах карантину: як виходили з неприємного збігу обставин молодята, коли весілля запланували задовго на певну дату, узгодили з усіма учасниками та організаторами свята, а про карантинні обмеження дізнались фактично за кілька тижнів перед самим святом?

– Спочатку всім було важко зорієнтуватись. В першу чергу в зв’язку з таким карантинним сценарієм. Молодята думали, чи святкувати взагалі, чи переносити. Деякі перенесли з 2020 аж на 2021 рік. Хтось просто зареєстрував шлюб без гучного святкування. Ювілеї не відсвяткували, як планували, адже весілля можна перенести, а ювілей прив’язаний до дати. Ми навіть замислювались над тим, що може почати вести  святкування онлайн. Минулого року одна велика компанія проводила корпоратив онлайн: всі сиділи вдома і онлайн дивились на роботу ведучого та запрошених зірок. Проте ми не спробували працювати так.  

– Часто люди які недооцінюють всієї відповідальності вашої професії, можуть сказати: «та що там, вийшов поспівав, поговорив: не робота, а суцільні веселощі». Впевнена, що вам є, що сказати на противагу.

– По-перше, працювати з людьми важко. Якщо ви працюєте на рецепції і намагаєтесь вирішувати проблеми клієнтів, то зрозумієте. А як же працювати з великою кількістю людей, які мають різний менталітет, енергетику, виховання і різні ступені алкогольними сп’яніння? По-друге, ми не можемо бути ідеальними для всіх, але ми можемо бути ідеальними для більшості. В дослідженнях нашої роботи стверджують, якщо від 5 до 15 % гостей вас не вподобали, як ведучого, то це нормально, ба навіть добре. Але якщо ви «не зайшли» половині гостей, то це вже кепсько. По-третє, цих людей ведучий бачить вперше. І другого шансу справити перше враження не буде. Весілля не можна прорепетирувати в особливий день, а на наступний сказати «ой, давайте переграємо». Завжди знаходьмо, щоб нас було не багато і не мало, а щоб у самий раз.