За 20 років ладижинських «афганців» стало майже вдвічі менше
32 роки тому, 15 лютого 1989 року, остання колона радянських військ залишила Афганістан. Дев’ять років нашу молодь відправляли за кордон воювати. Надбання чужої революції 1979-го року захищали понад 150 тисяч українців. Понад три тисячі від цієї кількості доставив в Україну «чорний тюльпан», 139 з них – на Вінниччину. Троє жителів області досі вважаються безвісти зниклими. А ті, хто повернувся додому, дотепер носять в собі моторошні спогади про поранену війною молодість. Один із них – голова Ладижинської спілки ветеранів Афганістану Анатолій Гаврилишин.
– Анатоліє Михайловичу, коли вас призвали в армію, знали де саме будете служити?
– Так, з самого початку. Після навчання у Вінниці, я працював на радіозаводі, звідки 19 вересня 1982 року мене призвали. Спочатку привезли в Козятин, потім на карантин у Славуту, де видали форму. Після карантину п’ять днів їхали поїздом в Туркменію, місто Іолотань. Це був цілий ешелон майбутніх «афганців». В Іолотані у нас були стрільби, але до війни по суті не готували. 19 грудня – знову в ешелон. Ашгабат. Літак. Приземлився в Афгані.
– Якими були перші враження?
– Шокувало все. Інша країна. Спека – 53-55 градусів в тіні. З обіду – піщані бурі, пісок в очах і вухах. Шокував побут місцевих жителів. На той час у них був 1361 рік. От я наче в якесь минуле й потрапив. Люди були раді шматку мила. Народ дуже бідний, але гордий. Ми мало з ними спілкувалися, не дозволялося, бо не знали, що можна від них очікувати.
– Як звикали до температурного режиму, бойових умов? Траплялися у хлопців нервові зриви?
– Звичайно! Сільські хлопці адаптувалися швидше, міським жителям було важче.
– Якою була служба?
– Потрапив у артполк, батарея управління, взвод розвідки. Супроводжували колони. Потрапляв під обстріли. Одного разу під час супроводу підірвалися на міні. Мене посікло осколками, втратив свідомість, шрами залишились – то пораненням не вважається, контузія. Мене Бог милував, але були й загиблі, й поранені.
– Чи оцінювали ви тоді якось цю війну і чи є переоцінка сьогодні?
– Ну що ми тоді могли оцінювати? Батьківщина сказала – і ми навіть гордилися тим, що виконуємо свій «інтернаціональний обов’язок». Це зараз ховаються від армії, тоді служити було почесно. А потім стало прикро. Коли повернулися і зрозуміли, що нікому зі своїми проблемами не потрібні. Правителі вирішують свої справи, а гинуть молоді хлопці. Як було тоді, так і зараз.
– Часто згадуєте Афган?
– І згадую, і до цього часу сниться. Як обстрілюють сниться…
– А щось хороше там було?
– Друзі. Важко було навіть йти на дембель. Але ми зустрічаємося. Щороку збираємося на травневі свята у Києві. Шість-сім чоловік постійно. Раніше приїжджали хлопці з Росії.
– Заходила мова про війну на Донбасі?
– Під час однієї з останніх зустрічей мій однополчанин хвалився, що його син супроводжує «гуманітарні» вантажі. Вони ж насправді везуть в Україну зброю – як можна цим хвалитися, гордитися? Ми так і не порозумілися, нам тепер – не по дорозі.
– Ви очолюєте спілку воїнів-афганців майже 20 років. Сильно порідшали ряди однополчан?
– У 2002 році наша громадська організація нараховувала 120 людей, зараз нас 65.
– Майже половини не стало?!
– Дехто виїхав з міста, а більшість – залишили нас назавжди.
– Серед відомих ладижинців є афганці?
– Є, звичайно. Наприклад, фермер Олександр Олійчук – йому подяка, він часто підтримує спілку. Олександр Мрих – керівник міського військово-спортивного клубу «Рейд». Почесний житель Ладижина, колишній лікар-анестезіолог Юрій Михайлович Перикаш.
– З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав хочете щось сказати своїм «афганцям»?
– Дорогі побратими, ми пройшли пекло війни. І хоч з того часу минуло для кого понад тридцять, а для кого й усі сорок років – нічого не забувається. Пам’ятаємо тих, хто наше братство назавжди залишив. Стараємося підтримувати один одного. Кожному з нас притаманне гостре відчуття справедливості, ми добре знаємо ціну життя і глибоко усвідомлюємо значимість миру. Тому найбільше всім бажаю саме мирного неба, здоров’я міцного вам і вашим родинам, Божого благословіння дітям і онукам. У всьому хорошому хай буде достаток!
– Анатоліє Михайловичу, коли вас призвали в армію, знали де саме будете служити?
– Так, з самого початку. Після навчання у Вінниці, я працював на радіозаводі, звідки 19 вересня 1982 року мене призвали. Спочатку привезли в Козятин, потім на карантин у Славуту, де видали форму. Після карантину п’ять днів їхали поїздом в Туркменію, місто Іолотань. Це був цілий ешелон майбутніх «афганців». В Іолотані у нас були стрільби, але до війни по суті не готували. 19 грудня – знову в ешелон. Ашгабат. Літак. Приземлився в Афгані.
– Якими були перші враження?
– Шокувало все. Інша країна. Спека – 53-55 градусів в тіні. З обіду – піщані бурі, пісок в очах і вухах. Шокував побут місцевих жителів. На той час у них був 1361 рік. От я наче в якесь минуле й потрапив. Люди були раді шматку мила. Народ дуже бідний, але гордий. Ми мало з ними спілкувалися, не дозволялося, бо не знали, що можна від них очікувати.
– Як звикали до температурного режиму, бойових умов? Траплялися у хлопців нервові зриви?
– Звичайно! Сільські хлопці адаптувалися швидше, міським жителям було важче.
– Якою була служба?
– Потрапив у артполк, батарея управління, взвод розвідки. Супроводжували колони. Потрапляв під обстріли. Одного разу під час супроводу підірвалися на міні. Мене посікло осколками, втратив свідомість, шрами залишились – то пораненням не вважається, контузія. Мене Бог милував, але були й загиблі, й поранені.
– Чи оцінювали ви тоді якось цю війну і чи є переоцінка сьогодні?
– Ну що ми тоді могли оцінювати? Батьківщина сказала – і ми навіть гордилися тим, що виконуємо свій «інтернаціональний обов’язок». Це зараз ховаються від армії, тоді служити було почесно. А потім стало прикро. Коли повернулися і зрозуміли, що нікому зі своїми проблемами не потрібні. Правителі вирішують свої справи, а гинуть молоді хлопці. Як було тоді, так і зараз.
– Часто згадуєте Афган?
– І згадую, і до цього часу сниться. Як обстрілюють сниться…
– А щось хороше там було?
– Друзі. Важко було навіть йти на дембель. Але ми зустрічаємося. Щороку збираємося на травневі свята у Києві. Шість-сім чоловік постійно. Раніше приїжджали хлопці з Росії.
– Заходила мова про війну на Донбасі?
– Під час однієї з останніх зустрічей мій однополчанин хвалився, що його син супроводжує «гуманітарні» вантажі. Вони ж насправді везуть в Україну зброю – як можна цим хвалитися, гордитися? Ми так і не порозумілися, нам тепер – не по дорозі.
– Ви очолюєте спілку воїнів-афганців майже 20 років. Сильно порідшали ряди однополчан?
– У 2002 році наша громадська організація нараховувала 120 людей, зараз нас 65.
– Майже половини не стало?!
– Дехто виїхав з міста, а більшість – залишили нас назавжди.
– Серед відомих ладижинців є афганці?
– Є, звичайно. Наприклад, фермер Олександр Олійчук – йому подяка, він часто підтримує спілку. Олександр Мрих – керівник міського військово-спортивного клубу «Рейд». Почесний житель Ладижина, колишній лікар-анестезіолог Юрій Михайлович Перикаш.
– З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав хочете щось сказати своїм «афганцям»?
– Дорогі побратими, ми пройшли пекло війни. І хоч з того часу минуло для кого понад тридцять, а для кого й усі сорок років – нічого не забувається. Пам’ятаємо тих, хто наше братство назавжди залишив. Стараємося підтримувати один одного. Кожному з нас притаманне гостре відчуття справедливості, ми добре знаємо ціну життя і глибоко усвідомлюємо значимість миру. Тому найбільше всім бажаю саме мирного неба, здоров’я міцного вам і вашим родинам, Божого благословіння дітям і онукам. У всьому хорошому хай буде достаток!
Спілкувалася Оксана Гайсин
Повернутись