Де вкладається душа, немає місця для розчарування, – ладижинська вокалістка Валентина Загребельна
Єдине, що не механізуються та не трансформується у щось безчуттєве – це українська пісня. Нею супроводжується кожна важлива подія у житті. Це обряд, який нам передали наші бабусі, а їм – їхні. Великим щастям вважалося народитися з даром акапельно виконувати українські пісні у справжньому етностилі. Л’Новинам пощастило поспілкуватись з талановитою та чуттєвою виконавицею українського атрибута – народної пісні Валентиною Загребельною. Учасниця відомого в Ладижині та за його межами народного вокального колективу «Весільні свашки» розповіла чому поєднала своє життя з музикою.
– Пані Валентино, чому ви все життя з музикою? Чому не припинили на якомусь моменті?
– Я пам’ятаю, як ще у школі мені пощастило перемогти на вокальному конкурсі та потрапити на республіканський. Проте, я не поїхала туди, бо мама мене виховувала сама, то ж можливості туди з’їздити просто не було. А коли я вчилась у Тульчинському коледжі культури, то жоден концерт там не проходив без моєї участі. Пізніше я працювала методистом у гайсинському будинку культури, а потім вже я влаштувалася у ладижинський будинок культури. Тут я була солісткою хору та завідувачкою масового відділу. Пам’ятаю, прийшла я десь перед Новим роком, і залишалось обмаль часу до новорічного концерту. То я з колегами дивом встигла зробити за 2 тижні дитячий ранок та концертну програму. Загалом я взяла дисциплінованість з попередньої роботи, і хочу сказати, що нам все вдавалось. З часом в мене додалась організація проводів юнаків до армії.
– Розкажіть про це. Що саме входило у ваші обов’язки на таких заходах. Адже зараз не так часто зустрінеш концертну програму на проводах?
– На цих заходах звісно були ведучі, виступав воєнком, ветерани, хтось від виробництва, де працював призовник, звичайно і матері призовників. А ще були різні художні номери. Загалом цю ідею ми виношували довго, та основний сценарій підгледіли в Одесі на курсах.
–Що було далі? Які новаторства з’явились згодом?
– Далі ми почали виступати на весіллях. Тоді ми не називались «Весільними свашками», а виступали як хор. Ми співали вихідними на реєстраціях шлюбів. Поступово вдосконалювали свої виступи, знаходили нові пісні. Це була неоплачувана робота – ми працювали за «добре слово». Після реєстрації молодята могли і вінчатися. Ми співали і у церкві, коли молодята ставали на рушник. Згодом додались обряди покривання та розплітання коси.
– Тобто додались обрядові пісні?
– Так. Ми не лише співали, а й підказували тим сім’ям, хто не знав деталей обряду. Згодом нас почали запрошувати на ювілеї. Потім ці ювілеї виходили за межі міста. Було насичено. Також знаменною подією для мене був творчий вечір нашої співочої колеги Світлани Ільніцької. Оскільки тоді ми вже були "Весільними свашками", то і вітальне слово для Світлани ми зробили під весільну пісню. Люди дуже збадьорились та жартома запитували, де весілля?
– Зараз часто кличуть співати?
– Ось співатимемо на 30-річчя у жінки, а потім запрошені на 70-річчя до її мами. А зараз готуємо сценарій, хвилюємось як вперше.
– Чула, що ви раніше виступали навіть у колгоспах
– Так, це був такий світлий момент. Люди, котрі важко працювали фізично, на своїй обідній перерві мали можливість послухати наші пісні. Ми приїжджали відразу в костюмах, ви ж розумієте, як це було важливо, підбадьорити, підсилити піснею. Люди після обіду відпочивали в затінку дерев і насолоджувались нашим виконанням. Були такі курйози, що одна з наших учасниць забула слова, які мала сказати, то ми її там всі підштовхували, а вона не розгубилась і видала: «Будьте мені всі здорові!». Всі зрозуміли, розреготались, а ми там мало не луснули зі сміху.
– Не розгубилась, справді. Відомо мені також, що ви в Ладижині організовували свято Івана Купала?
– Ми організовували свято усім колективом. Це була важка для мене робота, адже рівень був доволі високий. Але усі допомагали. У колишній їдальні нам пекли пиріжки, робили вареники. Ми брали з місцевої конюшні коней, просили навіть жінку, котра випасала козу неподалік від берега Бугу, пригнати тварину на свято. Дівчата перевдягались в циганок. Ооой, це було щось. Я надзвичайно нервувала, адже це була перша демонстрація мого сценарію. Мені тоді здавалось, що на берег хлинуло все місто. Торгові точки, все кипіло і містяни теж. Родзинка була у тому, що все відбувалось на березі Бугу. Я можу лише підсумувати спогади так: де вкладається у справу душа, не має місця для розчарувань та падінь.
– Пані Валентино, чому ви все життя з музикою? Чому не припинили на якомусь моменті?
– Я пам’ятаю, як ще у школі мені пощастило перемогти на вокальному конкурсі та потрапити на республіканський. Проте, я не поїхала туди, бо мама мене виховувала сама, то ж можливості туди з’їздити просто не було. А коли я вчилась у Тульчинському коледжі культури, то жоден концерт там не проходив без моєї участі. Пізніше я працювала методистом у гайсинському будинку культури, а потім вже я влаштувалася у ладижинський будинок культури. Тут я була солісткою хору та завідувачкою масового відділу. Пам’ятаю, прийшла я десь перед Новим роком, і залишалось обмаль часу до новорічного концерту. То я з колегами дивом встигла зробити за 2 тижні дитячий ранок та концертну програму. Загалом я взяла дисциплінованість з попередньої роботи, і хочу сказати, що нам все вдавалось. З часом в мене додалась організація проводів юнаків до армії.
– Розкажіть про це. Що саме входило у ваші обов’язки на таких заходах. Адже зараз не так часто зустрінеш концертну програму на проводах?
– На цих заходах звісно були ведучі, виступав воєнком, ветерани, хтось від виробництва, де працював призовник, звичайно і матері призовників. А ще були різні художні номери. Загалом цю ідею ми виношували довго, та основний сценарій підгледіли в Одесі на курсах.
–Що було далі? Які новаторства з’явились згодом?
– Далі ми почали виступати на весіллях. Тоді ми не називались «Весільними свашками», а виступали як хор. Ми співали вихідними на реєстраціях шлюбів. Поступово вдосконалювали свої виступи, знаходили нові пісні. Це була неоплачувана робота – ми працювали за «добре слово». Після реєстрації молодята могли і вінчатися. Ми співали і у церкві, коли молодята ставали на рушник. Згодом додались обряди покривання та розплітання коси.
– Тобто додались обрядові пісні?
– Так. Ми не лише співали, а й підказували тим сім’ям, хто не знав деталей обряду. Згодом нас почали запрошувати на ювілеї. Потім ці ювілеї виходили за межі міста. Було насичено. Також знаменною подією для мене був творчий вечір нашої співочої колеги Світлани Ільніцької. Оскільки тоді ми вже були "Весільними свашками", то і вітальне слово для Світлани ми зробили під весільну пісню. Люди дуже збадьорились та жартома запитували, де весілля?
– Зараз часто кличуть співати?
– Ось співатимемо на 30-річчя у жінки, а потім запрошені на 70-річчя до її мами. А зараз готуємо сценарій, хвилюємось як вперше.
– Чула, що ви раніше виступали навіть у колгоспах
– Так, це був такий світлий момент. Люди, котрі важко працювали фізично, на своїй обідній перерві мали можливість послухати наші пісні. Ми приїжджали відразу в костюмах, ви ж розумієте, як це було важливо, підбадьорити, підсилити піснею. Люди після обіду відпочивали в затінку дерев і насолоджувались нашим виконанням. Були такі курйози, що одна з наших учасниць забула слова, які мала сказати, то ми її там всі підштовхували, а вона не розгубилась і видала: «Будьте мені всі здорові!». Всі зрозуміли, розреготались, а ми там мало не луснули зі сміху.
– Не розгубилась, справді. Відомо мені також, що ви в Ладижині організовували свято Івана Купала?
– Ми організовували свято усім колективом. Це була важка для мене робота, адже рівень був доволі високий. Але усі допомагали. У колишній їдальні нам пекли пиріжки, робили вареники. Ми брали з місцевої конюшні коней, просили навіть жінку, котра випасала козу неподалік від берега Бугу, пригнати тварину на свято. Дівчата перевдягались в циганок. Ооой, це було щось. Я надзвичайно нервувала, адже це була перша демонстрація мого сценарію. Мені тоді здавалось, що на берег хлинуло все місто. Торгові точки, все кипіло і містяни теж. Родзинка була у тому, що все відбувалось на березі Бугу. Я можу лише підсумувати спогади так: де вкладається у справу душа, не має місця для розчарувань та падінь.
Спілкувалась Каріна Галба
Повернутись