Ладижинець Микола Вітюк – триразовий чемпіон світу з паверліфтингу
Наприкінці вересня в Італії (Сардинія) пройшов чемпіонат світу з паверліфтингу серед жінок та чоловіків (SARDINIA DOPING FREE POWERLIFTING ASSOCIATION. WDFPF WORLD & EUROPEAN CHAMPIONSHIPS), в якому взяли участь спортсмени з багатьох країн світу.
Тільки у категорії «жим лежачи» серед чоловіків було представлено понад 60 спортсменів, серед них і ладижинець Микола Вітюк. У третій спробі спортсмен віджав 200 кг і став абсолютним чемпіоном змагань за коефіцієнтом.
Л’Новини днями мали нагоду поспілкуватися з триразовим чемпіоном світу з паверліфтингу Миколою Вітюком і дізнатися, як спортсменові вдається поєднувати спортивні досягнення з роботою.
– Коля, що це були за змагання?
– Це був чемпіонат світу з паверліфтингу ВДФПФ – всесвітня бездопінгова федерація паверліфтингу. Такі самі, як проходили на Мальті у 2018-му й у Штатах у 2019-му році, де я став чемпіоном. У 20-му році змагання скасували через ковід. А у 21-му провели зі скрипом, тому що через обмеження багато спортсменів не приїхало, бо потрібно бути обов’язково вакцинованим.
– Ти вакцинований?
– Звісно, я одразу вакцинувався. В нас, як тільки на підприємстві (Вінницька птахофабрика, – ред.) почалася вакцинація, я пішов у перших рядах.
– Чим вакцинувався, якщо не секрет?
– Пфайзером. Двічі. Почуваю себе нормально. Вакцинувався тому що це потрібно, бо в мене мама хвора і я не можу принести додому якусь хворобу. А по-друге, мені за кордон в будь-якому випадку потрібно було вакцинуватися, тому що Італія досить консервативно ставиться до цього. Ти навіть не можеш зайти у магазин без Green Pass (зелений паспорт вакцинації, – ред.). Дякуючи «Дії», я тільки в Італії зрозумів, що в нас є Green Pass. Я раніше возив з собою довідку від лікаря. А в Італії, коли в мене попросили Green Pass, я не знав, чи він у мене є. Відкрив «Дію», натиснув, з’явився QR-код, вони перевірили – Green Pass дійсний. Ніде не було затримок. Навіть коли додому прилетів, в аеропорту сотня людей стояла, їх не пропускали, тому що їм потрібно було звантажити додаток «Вдома», цей, що дозволяє відстежувати дотримання самоізоляції. А ті, хто вакциновані, їх може чоловік 50 було, спокійно пройшли та поїхали додому.
– Повернімось до Італії.
– Так, чемпіонат світу був на острові Сардинія. Жимовиків було десь 60 хлопців, дівчат я не рахую. Якби не було обмежень, в Італію наїхало б набагато більше. Але там дуже все суворо. Не так, як в нас. Навіть дотримання масочного режиму. Я десь без маски йду, до мене літні люди підходять і роблять зауваження, щоб я одягнув маску. В приміщеннях ти не можеш без маски ніде ходити.
– Як довго ти займаєшся паверліфтингом?
– Тут є дві відповіді. Перша – з дитинства, з десятого класу. А друга – професійно я займаюсь десь п'ять років, коли я почав їздити на перші змагання. Перші мої змагання були у 2016 році. Це було у Вінниці, і я тоді посів четверте місце. Тоді я тільки прийшов на Вінницьку птахофабрику. І з 2016 по 2019 роки я займався з Ігорем Лещенком. Він мені дуже допоміг у становленні, як спортсмена. Саме з ним я почав їздити на змагання. А їх за ці роки було чимало.
– У цьому році це вже які за рахунком змагання?
– Це вже треті. У травні ми були в Черкасах, у вересні – у Білгород-Дністровську і через 2 тижні я полетів до Італії. Тяжко було одразу після Білгород-Дністровська летіти на ще одні змагання. Я був трохи втомлений.
– Але це не завадило тобі вибороти перше місце?
– Там були свої плюси й мінуси. Було дуже тепло. В приміщенні було приблизно +30 і сухе повітря. Відчуваєш себе, як у бочці з сухим повітрям, як у бані. Я віджав перший підхід, і сили в мене закінчились. Було дуже важко. Я з першого підходу виграв, але я хотів показати результат, віджав до 200 (кг). Хоча в тому ж Білгород-Дністровську я 200 кг віджав, наче на тренуванні. В загальному заліку вийшло, що я по коефіцієнту взяв перше місце у своїй категорії та став абсолютним чемпіоном серед усіх учасників за коефіцієнтом.
– Тобто в тебе був ще й особистий рекорд цього разу?
– Ні. Мій особистий рекорд в заліку – 202, це якщо на змаганнях. Тому що змагання і зал – це зовсім різні речі. Наприклад, якщо я в залі можу віджати 210, то на змаганнях – 200 максимум. Впливає емоційна складова. Хвилювання – це мінус 5% до твого ККД. А ще недосип. Жим – це ж не просто руки, тут усе тіло працює: тут і ноги, і спина, і прес. Це ж треба 200 кг тримати на руках і щоб вони не тряслись. А ще пару днів виснажуєш себе голодом, бо треба у вагову категорію попасти. Наприклад, якщо моя постійна вага 91,5, а треба 89, то пару днів ти не їси, а останній день навіть не п’єш до зважування. Тому що є різниця коли ти важиш в сотій категорії 91 кг, і коли з тобою виступають спортсмени, котрі важать 99 кг.
– Хто був із найсильніших суперників? Є такі, з ким ти періодично зустрічаєшся на змаганнях?
– Так, зі змагань на Мальті був знайомий молдован Сенків. Але він понизив вагову категорію – з 90 кг перейшов на 82,5 і, відповідно, спустив жим. Тому для мене він був не суперник.
– Морально був готовий до того, що не виграєш призового місця?
– Це конкуренція. Коли немає конкуренції – не цікаво. Коли ти їдеш на змагання і не зустрічаєш достойного суперника, ти починаєш розслаблятися. Бо з Сенківим ми коли змагалися, ми йшли жим в жим, і я в нього виграв буквально на 2,5 кг. Тоді було цікаво. Коли я їхав до Італії, я хвилювався, хто там буде. Я хотів, щоб були сильні суперники, бо тоді відкривається і твій потенціал. Також для мене, як спортсмена, важлива підтримка компанії, тому що власним коштом я навряд чи зможу їздити на змагання. Це така мотивація. Звісно я витрачаю власні кошти на спортивне харчування, спортінвентар. До прикладу, мій жимовий пояс коштує 6 тис. грн, штангети – 3 тис., бинти – тисячу. Як думаєте, для чого потрібні такі федерації? Це те саме, що запитати, для чого потрібний наш ФК «Авангард», чи якийсь «Колосок», якщо в нас є «Динамо»? Так само і це. В людей має бути мотивація навіть на прості змагання, адже це наша суть людська – позмагатися. Так, він не може поїхати на олімпіаду, але він щось може показати на місці. І такі федерації допомагають спортсменам розвиватися. Сам дух змагань класний.
– Чи об’єм біцепсів грає роль у вазі, котру ти можеш підняти?
– Взагалі не грає. В нас є спортсмени з великим біцепсами, але жмуть набагато менше. Тому що бодибілдинг та паверліфтинг – це різний спорт. Бодибілдинг – це коли ти виснажуєш тіло в нуль: качаєшся, качаєшся доти, доки в тебе не відмовлять руки. Інакше м’язи не будуть рости. А в паверліфтингу так не можна. Якщо ти будеш качати до кінця, то на наступне тренування ти вже так не зможеш робити, тому що м’язи ще не відновилися. Це ціла наука. А якщо ти пропустив 2 тижні тренувань, то тобі потім доведеться три тижні працювати, щоб увійти в ту форму, яка була в тебе до тих двох тижнів, які ти пропустив. І чим більше пропускаєш, тим складніше відновити форму.
– Чи дотримуєшся ти спеціального харчування?
– Їм все, що є, без обмежень, в мене чудовий метаболізм. Я вже дійшов до певного рівня, коли не можу прогресувати. Щоб мені прогресувати, потрібно переходити на професійний рівень. Я ж роботяга. Моя робота – начальник водофільтрувальної станції. Але спорт мене стимулює.
– Дівчата чіпляються на вулиці?
– Ні. Зараз дівчат прес із грошей більш цікавить, ніж прес справжній. А у симбіозі, коли ти гарний підтягнутий вигляд маєш, та ще й гроші, – то взагалі прекрасно.
– А в чемпіона світу з паверліфтингу багато грошей? Як сьогодні це заохочується в нашій країні?
– Ніяк. Мені пощастило працювати в МХП, тому що вони спонсорують мої змагання. Мені проспонсорували внесок за змагання, бо за змагання треба платити, переліт, проживання, харчування. Тобто я на змагання свої кошти не витратив. Але за змагання ж не платять. Тобто хочеш "пожати" – заплати гроші, покажи клас, отримай медаль і привези її додому, покажи батькам чи дитині. Мої батьки зробили цілий стенд, складають їх. А мені спорт цікавий, як мотивація, щоб не опускати руки. Матеріальної винагороди немає. Ніяких призових я не отримую, за винятком місцевих змагань, коли призи дає компанія. Коли я приїхав зі Штатів, то люди подумали, що моє авто мені подарували за перемогу на змаганнях. Але ні. Найголовніші мої призові – те що компанія спонсорує поїздки на змагання. Тому я завжди щиро дякую за підтримку команду «Ряба-GYM» та Ігоря Лещенка за те, що не перестає нас підтримувати, дає мотивацію, щоб ми не залишали спорт. Якби не МХП, я б і світу не бачив, а так і в Штатах побував, і на Мальті.
– Чому ти обрав цей вид спорту? Є ж в Ладижині футбол, самбо, гребля, і маса інших секцій.
– Я зі школи займаюся у спортзалі. Мені подобаються підкачані хлопці. Ти дивишся на нього – він вже солідний. І в чому моя біда, хочу всіх попередити. Я почав займатися без тренера, тягав цю штангу, і заробив на все життя дві міжхребцеві грижі. Спина болить 24/7. Тому я виступаю виключно в жимі. Я не роблю ні станову, ні присідання, тому що спина просто не дозволяє цього робити. А жим – лягаєш на лавку, і жмеш. Плюс підтримується спина, тому що підкачується. У 16-17 році я також багато травм наловив, тому що жав з травмами, жав через біль, добивав м’язи, добивав надриви, довго потім лікував, а коли пролікуєш, починаєш усе заново, тому що цілий місяць ти нічого не робив. Тому в мене є ще така порада – якщо зв’язка болить, то їй потрібно дати зажити, це дасть більший результат, чим тренування через біль. Якщо є біль – є мікротравма. Якщо є мікротравма, надрив – не можна продовжувати, щоб зв’язка не відірвалася до кінця. І перше правило жиму – завжди жати зі страхуючим. Бо якщо десь якась зв’язка не витримає, і штанга впаде на груди чи на голову, то це може призвести до дуже печальних наслідків. А ще обов’язково має бути тренер, щоб він слідкував за твоїм прогресом. Інакше ти тренуєшся, їдеш на змагання, програєш і кидаєш спорт…
– А ти можеш бути тренером?
– Я треную. В мене є дві людини, яких я треную безкоштовно, на мотивацію. Мені цікаво, щоб людина чогось досягла. Коли людина повністю віддається тренуванням і хоче чогось досягти, то це і мене мотивує. А були в мене і такі, що походили, а потім не ходять, то я одразу сказав, що навіть не буду братися. Я не люблю, коли кажеш, що сьогодні в зал, а він каже, що я не буду, я стомлений. Наче я не стомлений з роботи йду тебе тренувати (сміється).
– Якщо після цього інтерв’ю в когось виникне бажання звернутися до тебе, як до тренера, візьмешся?
– Ні. Часу бракує. Коли я в залі, то завжди зможу допомогти порадами, щось підказати. Займаюсь я у понеділок, середу і п’ятницю з 18:00 по 20:00. Але якщо я буду відриватися на тренування когось, я тоді сам не зможу тренуватися.
– Тобто ти тренуєшся постійно за схемою, незалежно від того, чи є у тебе тренер.
– Так, коли немає змагань, ти просто тренуєшся. А є 2 місяці до змагань, там вже виключаються всі інші підсобні вправи, і працюєш тільки на жим. Тому що ці пікові навантаження дуже виснажують організм. От я приїхав з Італії, і взагалі не можу жати.
– Скільки часу потрібно тобі для відновлення?
– Місяць лайтових тренувань. Але зараз ходжу до залу, бо 5 грудня будуть змагання в Ладижині (Україна). І усвідомлення того, що змагання через два місяці, не дає опускати руки. Бо якщо не буде змагань, то я взагалі можу вийти зі спорту. Тому що приходиш з роботи стомлений і фізично, і морально. І не дуже хочеться йти до зали й жати 180 кг. А коли ти знаєш, що в тебе змагання, ти жмеш – в тебе немає вибору. Бо коли тобі не потрібно ні на які змагання, то не дуже хочеться і займатися.
– До якого віку можна займатися цим спортом і виступати на змаганнях?
– На Сардинії найстарший спортсмен мав 86 років. Італієць. Звісно, 86-річний італієць і 86-річний українець – це різні люди. В нас теж є 70-річні спортсмени, котрі постійно приїжджають на змагання. Так, він один в категорії, бо категорії є не лише за вагою, а й за віком. Звісно, 70-річному дідусеві важко змагатися з 20-річним хлопцем. Але я ними пишаюся, тому що вони займаються. Не розклався і лежить на дивані й вмирає, він ходить до залу. Постійно тренується та підтримує форму. І це допомагає йому прожити довше.
– Якщо у літнього чоловіка після нашої розмови виникне бажання прийти в зал, чи варто це робити?
– Не можна. Тому що для непідготовленого – це величезне навантаження на серце. Для літніх людей краще обрати спортивну ходьбу і біг.
– Як Сардинія? Вразила?
– Швидше шокувала. Люди надто емоційні, все захаращене, їдеш дорогою, і бачиш такі страшенно засмічені узбіччя, що навіть в Україні такого немає. Більшість людей не розуміє англійської. І це дуже важко. Якби не гугл-перекладач, не знаю, що б я там робив. До речі, ціни там дорожчі навіть за Францію. Я там заправляв машину по 1,7 євро за літр, яблука коштують 3 євро, пиво –1,5, філейка куряча в них по 200 грн/кг. І не такі вже вони там багаті. Я спілкувався з людьми, вони ледь зводять кінці з кінцями.
– Де вчив англійську?
– Сам зі всього по трошки. Десь в іграх, десь програми бачу, десь якісь мануали перекладаю. Коли ти стикаєшся з необхідністю використовувати мову, ти її підсвідомо вивчаєш і запам’ятовуєш. А загалом, я планую об’їхати увесь світ, тому англійську потихеньку вивчаю.
Тільки у категорії «жим лежачи» серед чоловіків було представлено понад 60 спортсменів, серед них і ладижинець Микола Вітюк. У третій спробі спортсмен віджав 200 кг і став абсолютним чемпіоном змагань за коефіцієнтом.
Л’Новини днями мали нагоду поспілкуватися з триразовим чемпіоном світу з паверліфтингу Миколою Вітюком і дізнатися, як спортсменові вдається поєднувати спортивні досягнення з роботою.
– Коля, що це були за змагання?
– Це був чемпіонат світу з паверліфтингу ВДФПФ – всесвітня бездопінгова федерація паверліфтингу. Такі самі, як проходили на Мальті у 2018-му й у Штатах у 2019-му році, де я став чемпіоном. У 20-му році змагання скасували через ковід. А у 21-му провели зі скрипом, тому що через обмеження багато спортсменів не приїхало, бо потрібно бути обов’язково вакцинованим.
– Ти вакцинований?– Звісно, я одразу вакцинувався. В нас, як тільки на підприємстві (Вінницька птахофабрика, – ред.) почалася вакцинація, я пішов у перших рядах.
– Чим вакцинувався, якщо не секрет?
– Пфайзером. Двічі. Почуваю себе нормально. Вакцинувався тому що це потрібно, бо в мене мама хвора і я не можу принести додому якусь хворобу. А по-друге, мені за кордон в будь-якому випадку потрібно було вакцинуватися, тому що Італія досить консервативно ставиться до цього. Ти навіть не можеш зайти у магазин без Green Pass (зелений паспорт вакцинації, – ред.). Дякуючи «Дії», я тільки в Італії зрозумів, що в нас є Green Pass. Я раніше возив з собою довідку від лікаря. А в Італії, коли в мене попросили Green Pass, я не знав, чи він у мене є. Відкрив «Дію», натиснув, з’явився QR-код, вони перевірили – Green Pass дійсний. Ніде не було затримок. Навіть коли додому прилетів, в аеропорту сотня людей стояла, їх не пропускали, тому що їм потрібно було звантажити додаток «Вдома», цей, що дозволяє відстежувати дотримання самоізоляції. А ті, хто вакциновані, їх може чоловік 50 було, спокійно пройшли та поїхали додому.
– Повернімось до Італії.
– Так, чемпіонат світу був на острові Сардинія. Жимовиків було десь 60 хлопців, дівчат я не рахую. Якби не було обмежень, в Італію наїхало б набагато більше. Але там дуже все суворо. Не так, як в нас. Навіть дотримання масочного режиму. Я десь без маски йду, до мене літні люди підходять і роблять зауваження, щоб я одягнув маску. В приміщеннях ти не можеш без маски ніде ходити.
– Як довго ти займаєшся паверліфтингом?
– Тут є дві відповіді. Перша – з дитинства, з десятого класу. А друга – професійно я займаюсь десь п'ять років, коли я почав їздити на перші змагання. Перші мої змагання були у 2016 році. Це було у Вінниці, і я тоді посів четверте місце. Тоді я тільки прийшов на Вінницьку птахофабрику. І з 2016 по 2019 роки я займався з Ігорем Лещенком. Він мені дуже допоміг у становленні, як спортсмена. Саме з ним я почав їздити на змагання. А їх за ці роки було чимало.
– У цьому році це вже які за рахунком змагання?
– Це вже треті. У травні ми були в Черкасах, у вересні – у Білгород-Дністровську і через 2 тижні я полетів до Італії. Тяжко було одразу після Білгород-Дністровська летіти на ще одні змагання. Я був трохи втомлений.
– Але це не завадило тобі вибороти перше місце?
– Там були свої плюси й мінуси. Було дуже тепло. В приміщенні було приблизно +30 і сухе повітря. Відчуваєш себе, як у бочці з сухим повітрям, як у бані. Я віджав перший підхід, і сили в мене закінчились. Було дуже важко. Я з першого підходу виграв, але я хотів показати результат, віджав до 200 (кг). Хоча в тому ж Білгород-Дністровську я 200 кг віджав, наче на тренуванні. В загальному заліку вийшло, що я по коефіцієнту взяв перше місце у своїй категорії та став абсолютним чемпіоном серед усіх учасників за коефіцієнтом.
– Тобто в тебе був ще й особистий рекорд цього разу?– Ні. Мій особистий рекорд в заліку – 202, це якщо на змаганнях. Тому що змагання і зал – це зовсім різні речі. Наприклад, якщо я в залі можу віджати 210, то на змаганнях – 200 максимум. Впливає емоційна складова. Хвилювання – це мінус 5% до твого ККД. А ще недосип. Жим – це ж не просто руки, тут усе тіло працює: тут і ноги, і спина, і прес. Це ж треба 200 кг тримати на руках і щоб вони не тряслись. А ще пару днів виснажуєш себе голодом, бо треба у вагову категорію попасти. Наприклад, якщо моя постійна вага 91,5, а треба 89, то пару днів ти не їси, а останній день навіть не п’єш до зважування. Тому що є різниця коли ти важиш в сотій категорії 91 кг, і коли з тобою виступають спортсмени, котрі важать 99 кг.
– Хто був із найсильніших суперників? Є такі, з ким ти періодично зустрічаєшся на змаганнях?
– Так, зі змагань на Мальті був знайомий молдован Сенків. Але він понизив вагову категорію – з 90 кг перейшов на 82,5 і, відповідно, спустив жим. Тому для мене він був не суперник.
– Морально був готовий до того, що не виграєш призового місця?– Це конкуренція. Коли немає конкуренції – не цікаво. Коли ти їдеш на змагання і не зустрічаєш достойного суперника, ти починаєш розслаблятися. Бо з Сенківим ми коли змагалися, ми йшли жим в жим, і я в нього виграв буквально на 2,5 кг. Тоді було цікаво. Коли я їхав до Італії, я хвилювався, хто там буде. Я хотів, щоб були сильні суперники, бо тоді відкривається і твій потенціал. Також для мене, як спортсмена, важлива підтримка компанії, тому що власним коштом я навряд чи зможу їздити на змагання. Це така мотивація. Звісно я витрачаю власні кошти на спортивне харчування, спортінвентар. До прикладу, мій жимовий пояс коштує 6 тис. грн, штангети – 3 тис., бинти – тисячу. Як думаєте, для чого потрібні такі федерації? Це те саме, що запитати, для чого потрібний наш ФК «Авангард», чи якийсь «Колосок», якщо в нас є «Динамо»? Так само і це. В людей має бути мотивація навіть на прості змагання, адже це наша суть людська – позмагатися. Так, він не може поїхати на олімпіаду, але він щось може показати на місці. І такі федерації допомагають спортсменам розвиватися. Сам дух змагань класний.
– Чи об’єм біцепсів грає роль у вазі, котру ти можеш підняти?– Взагалі не грає. В нас є спортсмени з великим біцепсами, але жмуть набагато менше. Тому що бодибілдинг та паверліфтинг – це різний спорт. Бодибілдинг – це коли ти виснажуєш тіло в нуль: качаєшся, качаєшся доти, доки в тебе не відмовлять руки. Інакше м’язи не будуть рости. А в паверліфтингу так не можна. Якщо ти будеш качати до кінця, то на наступне тренування ти вже так не зможеш робити, тому що м’язи ще не відновилися. Це ціла наука. А якщо ти пропустив 2 тижні тренувань, то тобі потім доведеться три тижні працювати, щоб увійти в ту форму, яка була в тебе до тих двох тижнів, які ти пропустив. І чим більше пропускаєш, тим складніше відновити форму.
– Чи дотримуєшся ти спеціального харчування?– Їм все, що є, без обмежень, в мене чудовий метаболізм. Я вже дійшов до певного рівня, коли не можу прогресувати. Щоб мені прогресувати, потрібно переходити на професійний рівень. Я ж роботяга. Моя робота – начальник водофільтрувальної станції. Але спорт мене стимулює.
– Дівчата чіпляються на вулиці?
– Ні. Зараз дівчат прес із грошей більш цікавить, ніж прес справжній. А у симбіозі, коли ти гарний підтягнутий вигляд маєш, та ще й гроші, – то взагалі прекрасно.
– А в чемпіона світу з паверліфтингу багато грошей? Як сьогодні це заохочується в нашій країні?
– Ніяк. Мені пощастило працювати в МХП, тому що вони спонсорують мої змагання. Мені проспонсорували внесок за змагання, бо за змагання треба платити, переліт, проживання, харчування. Тобто я на змагання свої кошти не витратив. Але за змагання ж не платять. Тобто хочеш "пожати" – заплати гроші, покажи клас, отримай медаль і привези її додому, покажи батькам чи дитині. Мої батьки зробили цілий стенд, складають їх. А мені спорт цікавий, як мотивація, щоб не опускати руки. Матеріальної винагороди немає. Ніяких призових я не отримую, за винятком місцевих змагань, коли призи дає компанія. Коли я приїхав зі Штатів, то люди подумали, що моє авто мені подарували за перемогу на змаганнях. Але ні. Найголовніші мої призові – те що компанія спонсорує поїздки на змагання. Тому я завжди щиро дякую за підтримку команду «Ряба-GYM» та Ігоря Лещенка за те, що не перестає нас підтримувати, дає мотивацію, щоб ми не залишали спорт. Якби не МХП, я б і світу не бачив, а так і в Штатах побував, і на Мальті.
– Чому ти обрав цей вид спорту? Є ж в Ладижині футбол, самбо, гребля, і маса інших секцій.
– Я зі школи займаюся у спортзалі. Мені подобаються підкачані хлопці. Ти дивишся на нього – він вже солідний. І в чому моя біда, хочу всіх попередити. Я почав займатися без тренера, тягав цю штангу, і заробив на все життя дві міжхребцеві грижі. Спина болить 24/7. Тому я виступаю виключно в жимі. Я не роблю ні станову, ні присідання, тому що спина просто не дозволяє цього робити. А жим – лягаєш на лавку, і жмеш. Плюс підтримується спина, тому що підкачується. У 16-17 році я також багато травм наловив, тому що жав з травмами, жав через біль, добивав м’язи, добивав надриви, довго потім лікував, а коли пролікуєш, починаєш усе заново, тому що цілий місяць ти нічого не робив. Тому в мене є ще така порада – якщо зв’язка болить, то їй потрібно дати зажити, це дасть більший результат, чим тренування через біль. Якщо є біль – є мікротравма. Якщо є мікротравма, надрив – не можна продовжувати, щоб зв’язка не відірвалася до кінця. І перше правило жиму – завжди жати зі страхуючим. Бо якщо десь якась зв’язка не витримає, і штанга впаде на груди чи на голову, то це може призвести до дуже печальних наслідків. А ще обов’язково має бути тренер, щоб він слідкував за твоїм прогресом. Інакше ти тренуєшся, їдеш на змагання, програєш і кидаєш спорт…
– А ти можеш бути тренером?
– Я треную. В мене є дві людини, яких я треную безкоштовно, на мотивацію. Мені цікаво, щоб людина чогось досягла. Коли людина повністю віддається тренуванням і хоче чогось досягти, то це і мене мотивує. А були в мене і такі, що походили, а потім не ходять, то я одразу сказав, що навіть не буду братися. Я не люблю, коли кажеш, що сьогодні в зал, а він каже, що я не буду, я стомлений. Наче я не стомлений з роботи йду тебе тренувати (сміється).
– Якщо після цього інтерв’ю в когось виникне бажання звернутися до тебе, як до тренера, візьмешся?
– Ні. Часу бракує. Коли я в залі, то завжди зможу допомогти порадами, щось підказати. Займаюсь я у понеділок, середу і п’ятницю з 18:00 по 20:00. Але якщо я буду відриватися на тренування когось, я тоді сам не зможу тренуватися.
– Тобто ти тренуєшся постійно за схемою, незалежно від того, чи є у тебе тренер.
– Так, коли немає змагань, ти просто тренуєшся. А є 2 місяці до змагань, там вже виключаються всі інші підсобні вправи, і працюєш тільки на жим. Тому що ці пікові навантаження дуже виснажують організм. От я приїхав з Італії, і взагалі не можу жати.
– Скільки часу потрібно тобі для відновлення?
– Місяць лайтових тренувань. Але зараз ходжу до залу, бо 5 грудня будуть змагання в Ладижині (Україна). І усвідомлення того, що змагання через два місяці, не дає опускати руки. Бо якщо не буде змагань, то я взагалі можу вийти зі спорту. Тому що приходиш з роботи стомлений і фізично, і морально. І не дуже хочеться йти до зали й жати 180 кг. А коли ти знаєш, що в тебе змагання, ти жмеш – в тебе немає вибору. Бо коли тобі не потрібно ні на які змагання, то не дуже хочеться і займатися.
– До якого віку можна займатися цим спортом і виступати на змаганнях?
– На Сардинії найстарший спортсмен мав 86 років. Італієць. Звісно, 86-річний італієць і 86-річний українець – це різні люди. В нас теж є 70-річні спортсмени, котрі постійно приїжджають на змагання. Так, він один в категорії, бо категорії є не лише за вагою, а й за віком. Звісно, 70-річному дідусеві важко змагатися з 20-річним хлопцем. Але я ними пишаюся, тому що вони займаються. Не розклався і лежить на дивані й вмирає, він ходить до залу. Постійно тренується та підтримує форму. І це допомагає йому прожити довше.
– Якщо у літнього чоловіка після нашої розмови виникне бажання прийти в зал, чи варто це робити?
– Не можна. Тому що для непідготовленого – це величезне навантаження на серце. Для літніх людей краще обрати спортивну ходьбу і біг.
– Як Сардинія? Вразила?
– Швидше шокувала. Люди надто емоційні, все захаращене, їдеш дорогою, і бачиш такі страшенно засмічені узбіччя, що навіть в Україні такого немає. Більшість людей не розуміє англійської. І це дуже важко. Якби не гугл-перекладач, не знаю, що б я там робив. До речі, ціни там дорожчі навіть за Францію. Я там заправляв машину по 1,7 євро за літр, яблука коштують 3 євро, пиво –1,5, філейка куряча в них по 200 грн/кг. І не такі вже вони там багаті. Я спілкувався з людьми, вони ледь зводять кінці з кінцями.
– Де вчив англійську?
– Сам зі всього по трошки. Десь в іграх, десь програми бачу, десь якісь мануали перекладаю. Коли ти стикаєшся з необхідністю використовувати мову, ти її підсвідомо вивчаєш і запам’ятовуєш. А загалом, я планую об’їхати увесь світ, тому англійську потихеньку вивчаю.
Спілкувалася Тетяна Поліщук
Повернутись