Герої тилу: ладижинець після інсульту став шульгою, але безкоштовно ремонтує волонтерам швейну техніку
З перших днів активної роботи міських волонтерських центрів 50-річний ладижинець Руслан Гайсин почав безкоштовно ремонтувати побутову швейну техніку, котру експлуатують майстрині у режимі 24/7 для пошиття балаклав, рукавиць та "розгрузок" для наших захисників.
Здавалося б справа не дивна – зараз усі допомагають ЗСУ, хто чим може. Але ті, хто знають історію Руслана Гайсина, із захопленням висловлюють свою повагу майстрові. Річ у тім, що не так давно пан Руслан заново вчився ходити – кілька років тому важкий інсульт прикув його до ліжка, а відносно живою лишилася лише ліва рука. Але спортивне минуле Руслана – він працював тренером з академічного веслування та захоплювався настільним тенісом – допомогло йому поступово відновитися. Згодом Руслан міг сидіти. І як тільки сів, одразу попросив дружину Оксану дати йому швейну машинку.
– Швейних машинок у нас вдома було тоді кілька. Якби було де зберігати, то вже був би музей. Ремонтуючи їх Руслан повертався до більш-менш звичного, якщо так взагалі можна сказати, життя. І все це робив однією лівою рукою. Причому так, наче й раніше нею працював. Вже зараз йому трохи допомагає й права, – розповіла Л’Новинам пані Оксана, дружина майстра.
З її слів хист до ремонту швейних машинок дістався Русланові у спадок. Цією справою займався його батько та брат. Руслан теж був дотичним до процесу, але не на стільки. Проте надмірна відповідальність та прагнення довести до ідеалу все, за що береться, зробили свою справу. До Руслана почали звертатися люди, а йому щоразу хотілося зробити все на «відмінно». Вчився сам з усіх джерел, де можна було взяти потрібну інформацію, аби самовдосконалюватися. З роками та досвідом ремонтувати машинки стало навіть цікаво. Тим більше, що з’явилося багато сучасних, багатоопераційних машин. А це – ще один простір для досліджень та розвитку.
Те що після інсульту майстер став невиїзним, не зупинило його постійних клієнтів – вони почали приносити машинки до нього додому.
Не вагаючись та не зважаючи на самопочуття, Руслан Гайсин сказав: «Я прийду», коли його покликали до швейного цеху для ремонту стаціонарної швейної машинки, де шиються замовлення для армії та тероборони, – зазначила пані Оксана.
Швачки від його ювелірної роботи у захваті. Та ще більше розчулює те, що Русланові важко даються такі «прогулянки», а кошти він за свою роботу з волонтерів не бере.
– Це просто наш порятунок. В мене сльози на очі навертаються. В нас зараз так багато роботи з пошиття. Уся техніка в роботі. Все сучасне й дороге. А через те, що ми працюємо без вихідних, бо дуже великі об’єми, машинки звісно ламаються. Ми одразу звернулися до Руслана по допомогу, бо таких майстрів, як він у місті більше немає. А він, як дізнався, що ми шиємо для наших захисників, попри свій стан нам не відмовив. Ба більше, навіть грошей не взяв, – розповіла ладижинська швачка пані Світлана.
Так виходить, що війна загострює в людині найпритаманніші їй здібності. У когось у цей час прогресує байдужість, а в когось – домінує жага до підтримки ближнього. Що саме обирати й розвивати далі – кожен вирішує для себе сам. Але варто пам’ятати, що наслідки того, що ми робимо наздоженуть нас за принципом бумерангу. Або, як казали ще наші пращури: «Що посіяв, те і пожнеш».
Миру нам всім! І надійного плеча поруч!
Здавалося б справа не дивна – зараз усі допомагають ЗСУ, хто чим може. Але ті, хто знають історію Руслана Гайсина, із захопленням висловлюють свою повагу майстрові. Річ у тім, що не так давно пан Руслан заново вчився ходити – кілька років тому важкий інсульт прикув його до ліжка, а відносно живою лишилася лише ліва рука. Але спортивне минуле Руслана – він працював тренером з академічного веслування та захоплювався настільним тенісом – допомогло йому поступово відновитися. Згодом Руслан міг сидіти. І як тільки сів, одразу попросив дружину Оксану дати йому швейну машинку.
– Швейних машинок у нас вдома було тоді кілька. Якби було де зберігати, то вже був би музей. Ремонтуючи їх Руслан повертався до більш-менш звичного, якщо так взагалі можна сказати, життя. І все це робив однією лівою рукою. Причому так, наче й раніше нею працював. Вже зараз йому трохи допомагає й права, – розповіла Л’Новинам пані Оксана, дружина майстра.
З її слів хист до ремонту швейних машинок дістався Русланові у спадок. Цією справою займався його батько та брат. Руслан теж був дотичним до процесу, але не на стільки. Проте надмірна відповідальність та прагнення довести до ідеалу все, за що береться, зробили свою справу. До Руслана почали звертатися люди, а йому щоразу хотілося зробити все на «відмінно». Вчився сам з усіх джерел, де можна було взяти потрібну інформацію, аби самовдосконалюватися. З роками та досвідом ремонтувати машинки стало навіть цікаво. Тим більше, що з’явилося багато сучасних, багатоопераційних машин. А це – ще один простір для досліджень та розвитку.
Те що після інсульту майстер став невиїзним, не зупинило його постійних клієнтів – вони почали приносити машинки до нього додому.
Не вагаючись та не зважаючи на самопочуття, Руслан Гайсин сказав: «Я прийду», коли його покликали до швейного цеху для ремонту стаціонарної швейної машинки, де шиються замовлення для армії та тероборони, – зазначила пані Оксана.
Швачки від його ювелірної роботи у захваті. Та ще більше розчулює те, що Русланові важко даються такі «прогулянки», а кошти він за свою роботу з волонтерів не бере.– Це просто наш порятунок. В мене сльози на очі навертаються. В нас зараз так багато роботи з пошиття. Уся техніка в роботі. Все сучасне й дороге. А через те, що ми працюємо без вихідних, бо дуже великі об’єми, машинки звісно ламаються. Ми одразу звернулися до Руслана по допомогу, бо таких майстрів, як він у місті більше немає. А він, як дізнався, що ми шиємо для наших захисників, попри свій стан нам не відмовив. Ба більше, навіть грошей не взяв, – розповіла ладижинська швачка пані Світлана.
Так виходить, що війна загострює в людині найпритаманніші їй здібності. У когось у цей час прогресує байдужість, а в когось – домінує жага до підтримки ближнього. Що саме обирати й розвивати далі – кожен вирішує для себе сам. Але варто пам’ятати, що наслідки того, що ми робимо наздоженуть нас за принципом бумерангу. Або, як казали ще наші пращури: «Що посіяв, те і пожнеш».
Миру нам всім! І надійного плеча поруч!
Тетяна Поліщук
Повернутись