6 грудня – День збройних сил України
Загалом за роки АТО/ООС в гарячих точках України довелося побувати близько 200 ладижинцям. Двоє з них загинули в АТО. Ще 5 з різних причин пішли з життя після повернення додому. Дехто з ладижинців, відбувши одну хвилю мобілізації, продовжує нести службу добровольцем. Та більшість наших земляків – учасників АТО/ООС пройшли реабілітацію і майже змогли повернутися до нормального життя. Чому «майже», ЛадижинНовини пояснив учасник АТО Сергій Степаненко.
– В нашого суспільства доволі своєрідне ставлення до учасників АТО. Мені, наприклад, соромно діставати своє посвідчення в транспорті. Не всі розуміють. Навіть пам’ятника в місті немає учасникам АТО. Вже 5 років вклоняємося цій дерев’яній стелі на площі Фонтанів. В усіх містах є, а в Ладижині досі немає.
Ну не могли ми всі потрапити в Донецький аеропорт і стати кіборгами. Кожен, хто був в АТО чи ООС, виконував своє завдання. Я, наприклад, мобілізувався в 6 хвилю. Служив 1,5 роки у прикордонних військах в комендатурі швидкого реагування і весь цей час мав закріплену зброю - протитанковий гранатомет СПГ-9. Служили ми в основному на блокпостах в зоні АТО і в районі Одеса-Придністров’я. І хоча в цей період було відносне перемир’я, щодня нам доводилося проходити кілометрів по 15 в повній викладці – бронежилет, зброя та ін.
До речі, коли я призвався, на той час в армії вже було достатнє забезпечення – взуття, одяг, бронежилети. І годували нас теж нормально.
Ще один нюанс – аптечки. Кожен мав свою. Нас чітко проінструктували, як ними користуватися та надавати допомогу. Щоб у випадку поранення можна було подбати про себе і не ставити під загрозу всю операцію – решта хлопців йшли далі. До місця висадки нас вивозили на «таблетках» – спеціально облаштованих КРАЗах. А далі – пішки. І так всі 1,5 роки курсували між півднем і сходом України.
Фотографувати на місці служби забороняли, щоб не нашкодити рідним. По поверненню додому рік не мав права розповідати, в яких місцях проходила служба. Там (в АТО) підтримували капелани, тут – психолог. Не «залізти в чарку» після демобілізації допомогла робота (Сергій працює електриком на Ладижинській ТЕС).
Сьогодні я, як і багато інших учасників АТО перебуваю в оперативному резерві першої черги. До нього входять резервісти та військовозобов'язані (переважно з досвідом участі в антитерористичній операції). Саме цих людей і призвуть в першу чергу у випадку активізації бойових дій, будь-де — чи на лінії розмежування, чи на окремих ділянках державного кордону. Тому для нас постійно проводять якісь навчання. Так, нещодавно в 59-й частині в Гайсині мені довелося «попрацювати» на «Рапірі» (протитанкова гармата). Але сподіваюся, що ця війна скоро закінчиться, і наші вміння більше не знадобляться.
Мене зараз часто питають про ставлення до розведення військ. Однозначно воно негативне, але від нас це не залежить. Побачимо, про що будуть говорити 9 грудня на зустрічі в «нормандському форматі».
А поки що вітаю всіх причетних з Днем збройних сил України. Миру, мужності, підтримки та всіх життєвих гараздів. Слава Україні!
– В нашого суспільства доволі своєрідне ставлення до учасників АТО. Мені, наприклад, соромно діставати своє посвідчення в транспорті. Не всі розуміють. Навіть пам’ятника в місті немає учасникам АТО. Вже 5 років вклоняємося цій дерев’яній стелі на площі Фонтанів. В усіх містах є, а в Ладижині досі немає.
Ну не могли ми всі потрапити в Донецький аеропорт і стати кіборгами. Кожен, хто був в АТО чи ООС, виконував своє завдання. Я, наприклад, мобілізувався в 6 хвилю. Служив 1,5 роки у прикордонних військах в комендатурі швидкого реагування і весь цей час мав закріплену зброю - протитанковий гранатомет СПГ-9. Служили ми в основному на блокпостах в зоні АТО і в районі Одеса-Придністров’я. І хоча в цей період було відносне перемир’я, щодня нам доводилося проходити кілометрів по 15 в повній викладці – бронежилет, зброя та ін.
До речі, коли я призвався, на той час в армії вже було достатнє забезпечення – взуття, одяг, бронежилети. І годували нас теж нормально.
Ще один нюанс – аптечки. Кожен мав свою. Нас чітко проінструктували, як ними користуватися та надавати допомогу. Щоб у випадку поранення можна було подбати про себе і не ставити під загрозу всю операцію – решта хлопців йшли далі. До місця висадки нас вивозили на «таблетках» – спеціально облаштованих КРАЗах. А далі – пішки. І так всі 1,5 роки курсували між півднем і сходом України.
Фотографувати на місці служби забороняли, щоб не нашкодити рідним. По поверненню додому рік не мав права розповідати, в яких місцях проходила служба. Там (в АТО) підтримували капелани, тут – психолог. Не «залізти в чарку» після демобілізації допомогла робота (Сергій працює електриком на Ладижинській ТЕС).
Сьогодні я, як і багато інших учасників АТО перебуваю в оперативному резерві першої черги. До нього входять резервісти та військовозобов'язані (переважно з досвідом участі в антитерористичній операції). Саме цих людей і призвуть в першу чергу у випадку активізації бойових дій, будь-де — чи на лінії розмежування, чи на окремих ділянках державного кордону. Тому для нас постійно проводять якісь навчання. Так, нещодавно в 59-й частині в Гайсині мені довелося «попрацювати» на «Рапірі» (протитанкова гармата). Але сподіваюся, що ця війна скоро закінчиться, і наші вміння більше не знадобляться.
Мене зараз часто питають про ставлення до розведення військ. Однозначно воно негативне, але від нас це не залежить. Побачимо, про що будуть говорити 9 грудня на зустрічі в «нормандському форматі».
А поки що вітаю всіх причетних з Днем збройних сил України. Миру, мужності, підтримки та всіх життєвих гараздів. Слава Україні!
Повернутись