Як в Ладижині, було лише в Люксембурзі, – Інна Березіна
Симпозіум – саме так називає фестиваль дерев'яної скульптури в Ладижині арт-куратор проекту Інна Березіна. Захід зібрав у місті майстрів міжнародного рівня, котрі, крім творчості займаються ще й викладацькою та науковою діяльністю. Відповідно, створені майстрами великі паркові скульптури є експонатами музейного рівня. Чому саме Ладижин, чому саме фестиваль дерев’яної скульптури та про основні тонкощі проведення фестивалю «Ладижин Новини» дізнавалися в арт-куратора проекту Інни Березіної.
Чому фестиваль дерев’яної скульптури
– Дерев’яна скульптура надзвичайно актуальна, на часі зараз. І такі країни, як Німеччина, Польща, Литва, Австрія, – вони починають сезон, скажімо, з квітня і до жовтня. У них практично пів року щовікенду проходять отакі швидкі фестивалі дерев’яної скульптури. Це країни багаті на ліси. І в мене вже багато років була ідея, котру підказали мені мої колеги-скульптори, впровадити такий фестиваль в Україні. Звичайно, не я перша робила фестивалі дерев’яної скульптури. Але мені дуже хотілося, щоб це був європейський формат, коли робляться великі скульптури, далі організовуються парки скульптур і ще робиться так званий спід карвінг (в перекладі з англійської – швидка різьба). Тобто того року в Ладижині був абсолютно європейський формат. Мало того, що вони 10 днів різали великі скульптури, кожному зі скульпторів заготовлялася ще й маленька колода до 1 м заввишки і десь 40-50 см в діаметрі, і вони на очах у публіки за півтори години бензопилами, що називається з-під пили, робили скульптури на вільну тему. Це настільки вражаюче дійство, коли просто на ваших очах з’являється скульптура. Ясно, що вона десь не ідеальна, але в цьому її принадність – в такій от брутальності. І далі організовується аукціон. І це може бути дуже яскраве шоу. Я таке робила другий раз. Цього року, на жаль, через карантин ми не можемо зібрати людей і зробити спід карвінг. Для чого фестиваль скульптору? Обмінятися досвідом. Вони не можуть, як відлюдники, сидіти в майстерні все своє життя, навіть якщо їх будить посипати золотом і діамантами. Вони обмінюються досвідом, вони спілкуються, вони відпочивають. Їм це потрібно.
Чому саме Ладижин
– Перший свій симпозіум я провела в рідному Кам’янці-Подільському спонсором виступала будівельна компанія, і ми прямо на території новобудови робили і залишили там парк скульптур. Тему вибирала я, ми відроджували старі ремесла Кам’янця-Подільського. Тоді це було близько 20 цехів, і кожен скульптор міг вибрати собі хто коваля, хто шевця, хто прялю. Цікаві були такі речі. І далі випадково, через людський фактор, тобто хтось комусь розповів, і компанія ДТЕК запросила мене, як арт-куратора, до співпраці. І ми зразу ризикнули на міжнародний рівень. Були троє українських скульпторів, котрі і сьогодні працюють в Ладижині, був скульптор з Литви, і скульптор з Білорусі. Вийшло тепло, щиро, атмосферно. Цього року ми мали це не просто повторити, а й перевершити. У нас були плани зробити дерев’яно-кам’яний симпозіум. Тобто майстри, а їх мало бути не п’ять, а вісім, наприклад, мали працювати в дереві та камені паралельно. Це мало бути тижнів три, напевно. Але через карантин ми вийшли на такий камерний рівень.
Підготовка до симпозіуму
– Один із напрямків моєї роботи – скульптурний симпозіум. Підготовка до нього займає десь 2,5 місяці. Перший симпозіум я готувала взагалі пів року. Там дуже багато технічних моментів: портфоліо, фейсбук, реклама, все від електрики до деталювання. Ну, і коли я робила симпозіум в Кам’янці-Подільському, я навіть займалася різкою дубів. Тобто я сама виїжджала в ліси з лісничими, шукала дуби. Тут далеко від Кам’янця, тому Юрій Олександрович (директор дендропарку) присилав мені зразки дерева, зрізи. Під моїм керівництвом ми обрали гарне дерево. Бо не буде хорошого дерева, робота розвалиться. До речі, цього року дуже хороше дерево, дуже широке, так, як я просила. Але цей плюс обернувся затяжкою в роботі. Дерево тверде і дуже важко його обробляти.
Як працювалося в Ладижині
– Дуже легко. Симпозіум в Кам’янці – то був мій перший досвід. Я просто прийшла й запропонувала, і мені дали кредит довіри. Але це був перший досвід, я навчалась на своїх помилках. Але я хочу, ні з ким не порівнюючи, зазначити, що в Ладижині – ідеально. В мене був випадок такий. Учасник торішнього фестивалю в Ладижині литовець Маріюс Пятраускас сказав, що так добре було лише в Люксембурзі. В Ладижині дуже добре. Прекрасна організація в співпраці ДТЕК і мера. Це і пансіон, це харчування, це просто люди. До нас просто приходять. Вчора нам принесли виноград, позавчора – помідори. Сьогодні грушки. Якась бабуська того року приносила кожному хлопцю цукерки. Ми приходимо з обіду, а цукерки тут ось лежать, нас чекають. Люди дуже не розбещені, знаєте, всякими фестивалями. Вони щиро приходять, їм подобається. Цей момент, відповідаючи на перше запитання, я кожен день висвітлюю у фейсбуці. Чому я так роблю? Щоб люди бачили оцей шлях від колоди до скульптури.
Майстри світового рівня
– На всіх європейських симпозіумах, як правило працюють колишні лісоруби, різьбярі-аматори, любителі і серед них фахові скульптори також. На симпозіумі в Ладижині працюють з року в рік фахові скульптори. Тобто це справжні скульптори – не лісоруби, не ріжчики, а фахові скульптори, які мають прекрасну освіту, які мають прекрасне розуміння анатомії, композиції. Тобто це фахівці високого рівня. При чому вони працюють в різних матеріалах: з деревом, каменем, металом, кригою, снігом. Тобто це люди, яким підвладний будь-який матеріал. Звісно, зібрати їх разом дуже складно, бо вони постійно в чомусь задіяні. Графік мені довелося складати за 2 місяці. І цього року, якби не карантин, було б важко зібрати разом майстрів такого рівня. Я взагалі багатьох скульпторів знаю, просто тому, що роками разом з кимось викладала в університеті, з кимось працювала, як мистецтвознавець, з кимось, як арт-менеджер. Але дуже акуратно підбираю колектив, адже мусить бути психологічний клімат. А тут всі друзі – Андрій Кліщ, Богдан Гладкий і Сергій Кляпетура. От сьогодні Сергій закінчив першим, він стоїть і допомагає Андрію. Поряд працює Богдан. В них немає між собою змагань.
Я не визначаю переможців
– Цим мої симпозіуми відрізняються від європейських. Часто на європейських симпозіумах визначаються перше, друге та третє місця. Але я категорично проти, тому що це настільки творчі люди. Ну як сказати, хто кращий, яка робота краща – русалка, ведмідь чи козак, якщо кожен з них вклав в скульптуру душу. Я цього категорично не роблю.
Спід карвінг
– Коли ми робимо спід карвінг, я запрошую фірму STIHL – дуже відома фірма з виготовлення бензопил. Коли вони приїжджають, це дуже красиво. Вони розбивають свій оранжевий намет, виставляють пили, дарують подарунки (брелоки, ручки, кепочки), це страшно подобається дітям. І вони, за моїм проханням, визначають переможця спід карвінгу. Тобто тут ми визначаємо: хто дорожче продасться, той і переможе. Тоді ніхто не ображається. А ще між скульпторами я роблю таємне голосування, вони самі визначають кращого, але тільки на спід карвінгу. Тому в нас йде 2 подарунки – один від Штіля, (того року виграв скульптор з Білорусі Владімір Чиквін), а майстри вибрали між собою Сергія Кляпетуру, і ДТЕК виділила кошти на подарунок для скульптора.
Для чого скульптури випалюють
– В будь-якому разі дерево потребує фінальної обробки – шліфування і приведення в більш закінчений варіант. Ну ви бачили, що скульптури дуже великі. Це практично парк скульптур створюється. І якщо поставити собі завдання ідеально відшліфувати скульптури, це може зайняти ще місяць. Це нереально. Тому ми вирішили обпалювати газовим різаком. Вогонь виконує таку полірувальну функцію. По-перше, воно стає, ніби морене дерево, під старовину. Воно зберігає фактуру дерева. Не пропадають ці прожилки, абсолютно все залишається, плюс з’являється такий шоколадний колір. Не треба цього боятися. От ви бачили орла в парку? Він вже не чорний, він вже майже світлий. Тому що дощ, сніг, вітер роблять свою справу. Вона вигорає, і таким чином цей вогонь захищає скульптуру. Ну і всілякі комахи, їм теж немає доступу. Тобто, це нормальна практика. До того ж ми привозимо з собою спеціальний розчин, яким обробляємо скульптури, і дерево «кам’яніє».
Парк скульптур
– Цього року місця для встановлення скульптур обираємо самі, щоб врахувати підсвітку. І ми вирішили не розпорошувати скульптури по всьому парку, а йти від згрупувань до розширення. Тобто, умовно, напроти лева буде ведмідь, далі за левом напроти одне одного будуть русалка і козак, а дальше вже будуть наші торішні бик і орел. Тобто 100% можна писати в усіх довідниках чи в Вікіпедії, що в Ладижині є парк скульптур. При чому музейного рівня скульптури.
І я не бачу тут вандалізму. Люди настільки чемні. Підходять питають. Багато хто питає, чому тріскається дерево. Цього боятися не потрібно. Скульптори іноді навмисно пилою роблять глибокі прорізи, тобто тріщини в дереві дають дереву дихати. Якщо дерево не буде мати багато різних дрібних тріщин, то воно просто лусне. А якщо в ньому є отвори, то воно не лусне. Дерево, це живий матеріал, як і камінь: мармур може іржавіти, вапняк – поростати таким, ніби мохом зеленкуватим. От Сергій Кляпетура і інший художник по металу – Роман Кліщ, (брат Андрія Кліща), вони робили в центрі Кам’янця пам’ятник туристу із заліза. В дуже складній техніці. Зараз по всьому світі повно таких металевих вуличних скульптур. І от він (турист) почав ржавіти. І почалися запитання, чому він ржавіє? Така техніка на це й розрахована – залізо спочатку ржавіє, потім люди його торгають, лазять по ньому, він тепер, як полірований – красивий такий рудо-червоний. Тобто принада червоного заліза. Тепер цей турист став символом Кам’янця.
Тому коли з’являються тріщини в дерев’яних скульптурах, це нормально. Ну ще раз перекриємо. Але вони будуть стояти довго і прикрашати цей парк. Єдине побажання (ні в якому разі не претензія). Я думаю, що варто було би біля скульптур якість такі металеві чи пластикові речі, де буде вказано ім’я скульптора. Ну, хтось залишає на скульптурах свої фірмові знаки, хтось ні. Це високого рівня роботи, це не просто там людина вдома собі випилює щось там…
Плани на наступний рік
– Бути здоровими. Ну, по-перше, я дуже хочу повернути в Ладижин Маріюса Пятраускаса (Литва) та Владіміра Чиквіна (Білорусь). Тут всім вони дуже сподобалися, і в нас вийшов дуже гарний колектив. Вони дуже хочуть приїхати, але я не могла наполягати, бачите, ризик є. Ну і хотілося б наростити його ще двома скульпторами. Більше, ніж десять – не можна, це буде тяжко для організаторів і для нас.
І є плани зробити дерево-камінь. Тут є камінь у вас, є хороші кам’яні кар’єри, тобто проблем дістати камінь і дерево не буде.
Поради місту від історика архітектури
– Я хочу сказати комплімент, тому що дуже чисте місто, прекрасні дороги, уніфіковані вказівники. І, якщо вже місто нове, то варто його далі розбудовувати, як нове. В Кам’янці ситуація інакша. В нас історичне місто, і дуже болить серце, коли руйнуються історичні пам’ятки, коли історичну частину забудовують бутафорією. Це дуже боляче, і цей процес поки що неможливо припинити. А тут просто треба розбудовувати сучасну архітектуру. Вона прекрасна і пропонує такі можливості…
Я думаю, місту потрібні, якщо не музей, то якийсь культурний центр. Це взагалі зараз на часі в Україні – такі культурні центри, як культурні платформи. Зараз такий проект намагаються розвернути в Кам’янці-Подільському між Україною та Іспанією. Я так дотична до його створення. Ну що в Україні є? Пінчук Арт-центр і все? Це безумовно дуже цінне, але треба дати можливість сучасній молоді отримати якусь платформу. От в Івано-Франківську для цього пристосовують старі будівлі якихось підприємств закинутих. І пускають туди молодь, вони дуже швидко заповнюють цей простір: хтось якісь інсталяції там робить, хтось якийсь боді-арт. Хай це буде, можливо вульгарно чи занадто сміливо, але щось з цього відфільтрується, і лишиться сучасне мистецтво.
Тобто я, як історик архітектури, думаю, що Ладижин має всі перспективи для розвитку, як сучасне місто.
Не варто чіпати дикий шматок у парку. Парк прекрасний. Красиві дерева, Все чудове. Але, я думаю, що оцей шматок (де проходить фестиваль), дикий такий, варто не чіпати. По-перше, бачите, як він знадобився. Якби не цей шматок, я навіть не знаю, де б ми працювали. Тобто, порожній простір може бути цінним. Не обов’язково площу забудувати, а порожню вулицю закласти лавками. Інколи добре, коли просторо. І тут я би радила не садити дерева. Залиште нам, і не тільки нам. Тут можна робити все, що завгодно, будь-які івенти, запрошувати групи. Не обов’язково це має бути на сцені.
Зараз вже люди все бачили, нічим нікого не здівуєш. Чим дикіше, тим краще. Оцей шматок він нам страшно подобається.
Тетяна ПОЛІЩУК
Чому фестиваль дерев’яної скульптури
– Дерев’яна скульптура надзвичайно актуальна, на часі зараз. І такі країни, як Німеччина, Польща, Литва, Австрія, – вони починають сезон, скажімо, з квітня і до жовтня. У них практично пів року щовікенду проходять отакі швидкі фестивалі дерев’яної скульптури. Це країни багаті на ліси. І в мене вже багато років була ідея, котру підказали мені мої колеги-скульптори, впровадити такий фестиваль в Україні. Звичайно, не я перша робила фестивалі дерев’яної скульптури. Але мені дуже хотілося, щоб це був європейський формат, коли робляться великі скульптури, далі організовуються парки скульптур і ще робиться так званий спід карвінг (в перекладі з англійської – швидка різьба). Тобто того року в Ладижині був абсолютно європейський формат. Мало того, що вони 10 днів різали великі скульптури, кожному зі скульпторів заготовлялася ще й маленька колода до 1 м заввишки і десь 40-50 см в діаметрі, і вони на очах у публіки за півтори години бензопилами, що називається з-під пили, робили скульптури на вільну тему. Це настільки вражаюче дійство, коли просто на ваших очах з’являється скульптура. Ясно, що вона десь не ідеальна, але в цьому її принадність – в такій от брутальності. І далі організовується аукціон. І це може бути дуже яскраве шоу. Я таке робила другий раз. Цього року, на жаль, через карантин ми не можемо зібрати людей і зробити спід карвінг. Для чого фестиваль скульптору? Обмінятися досвідом. Вони не можуть, як відлюдники, сидіти в майстерні все своє життя, навіть якщо їх будить посипати золотом і діамантами. Вони обмінюються досвідом, вони спілкуються, вони відпочивають. Їм це потрібно.
Чому саме Ладижин
– Перший свій симпозіум я провела в рідному Кам’янці-Подільському спонсором виступала будівельна компанія, і ми прямо на території новобудови робили і залишили там парк скульптур. Тему вибирала я, ми відроджували старі ремесла Кам’янця-Подільського. Тоді це було близько 20 цехів, і кожен скульптор міг вибрати собі хто коваля, хто шевця, хто прялю. Цікаві були такі речі. І далі випадково, через людський фактор, тобто хтось комусь розповів, і компанія ДТЕК запросила мене, як арт-куратора, до співпраці. І ми зразу ризикнули на міжнародний рівень. Були троє українських скульпторів, котрі і сьогодні працюють в Ладижині, був скульптор з Литви, і скульптор з Білорусі. Вийшло тепло, щиро, атмосферно. Цього року ми мали це не просто повторити, а й перевершити. У нас були плани зробити дерев’яно-кам’яний симпозіум. Тобто майстри, а їх мало бути не п’ять, а вісім, наприклад, мали працювати в дереві та камені паралельно. Це мало бути тижнів три, напевно. Але через карантин ми вийшли на такий камерний рівень.
Підготовка до симпозіуму
– Один із напрямків моєї роботи – скульптурний симпозіум. Підготовка до нього займає десь 2,5 місяці. Перший симпозіум я готувала взагалі пів року. Там дуже багато технічних моментів: портфоліо, фейсбук, реклама, все від електрики до деталювання. Ну, і коли я робила симпозіум в Кам’янці-Подільському, я навіть займалася різкою дубів. Тобто я сама виїжджала в ліси з лісничими, шукала дуби. Тут далеко від Кам’янця, тому Юрій Олександрович (директор дендропарку) присилав мені зразки дерева, зрізи. Під моїм керівництвом ми обрали гарне дерево. Бо не буде хорошого дерева, робота розвалиться. До речі, цього року дуже хороше дерево, дуже широке, так, як я просила. Але цей плюс обернувся затяжкою в роботі. Дерево тверде і дуже важко його обробляти.
Як працювалося в Ладижині
– Дуже легко. Симпозіум в Кам’янці – то був мій перший досвід. Я просто прийшла й запропонувала, і мені дали кредит довіри. Але це був перший досвід, я навчалась на своїх помилках. Але я хочу, ні з ким не порівнюючи, зазначити, що в Ладижині – ідеально. В мене був випадок такий. Учасник торішнього фестивалю в Ладижині литовець Маріюс Пятраускас сказав, що так добре було лише в Люксембурзі. В Ладижині дуже добре. Прекрасна організація в співпраці ДТЕК і мера. Це і пансіон, це харчування, це просто люди. До нас просто приходять. Вчора нам принесли виноград, позавчора – помідори. Сьогодні грушки. Якась бабуська того року приносила кожному хлопцю цукерки. Ми приходимо з обіду, а цукерки тут ось лежать, нас чекають. Люди дуже не розбещені, знаєте, всякими фестивалями. Вони щиро приходять, їм подобається. Цей момент, відповідаючи на перше запитання, я кожен день висвітлюю у фейсбуці. Чому я так роблю? Щоб люди бачили оцей шлях від колоди до скульптури.
Майстри світового рівня
– На всіх європейських симпозіумах, як правило працюють колишні лісоруби, різьбярі-аматори, любителі і серед них фахові скульптори також. На симпозіумі в Ладижині працюють з року в рік фахові скульптори. Тобто це справжні скульптори – не лісоруби, не ріжчики, а фахові скульптори, які мають прекрасну освіту, які мають прекрасне розуміння анатомії, композиції. Тобто це фахівці високого рівня. При чому вони працюють в різних матеріалах: з деревом, каменем, металом, кригою, снігом. Тобто це люди, яким підвладний будь-який матеріал. Звісно, зібрати їх разом дуже складно, бо вони постійно в чомусь задіяні. Графік мені довелося складати за 2 місяці. І цього року, якби не карантин, було б важко зібрати разом майстрів такого рівня. Я взагалі багатьох скульпторів знаю, просто тому, що роками разом з кимось викладала в університеті, з кимось працювала, як мистецтвознавець, з кимось, як арт-менеджер. Але дуже акуратно підбираю колектив, адже мусить бути психологічний клімат. А тут всі друзі – Андрій Кліщ, Богдан Гладкий і Сергій Кляпетура. От сьогодні Сергій закінчив першим, він стоїть і допомагає Андрію. Поряд працює Богдан. В них немає між собою змагань.
Я не визначаю переможців
– Цим мої симпозіуми відрізняються від європейських. Часто на європейських симпозіумах визначаються перше, друге та третє місця. Але я категорично проти, тому що це настільки творчі люди. Ну як сказати, хто кращий, яка робота краща – русалка, ведмідь чи козак, якщо кожен з них вклав в скульптуру душу. Я цього категорично не роблю.
Спід карвінг
– Коли ми робимо спід карвінг, я запрошую фірму STIHL – дуже відома фірма з виготовлення бензопил. Коли вони приїжджають, це дуже красиво. Вони розбивають свій оранжевий намет, виставляють пили, дарують подарунки (брелоки, ручки, кепочки), це страшно подобається дітям. І вони, за моїм проханням, визначають переможця спід карвінгу. Тобто тут ми визначаємо: хто дорожче продасться, той і переможе. Тоді ніхто не ображається. А ще між скульпторами я роблю таємне голосування, вони самі визначають кращого, але тільки на спід карвінгу. Тому в нас йде 2 подарунки – один від Штіля, (того року виграв скульптор з Білорусі Владімір Чиквін), а майстри вибрали між собою Сергія Кляпетуру, і ДТЕК виділила кошти на подарунок для скульптора.
Для чого скульптури випалюють
– В будь-якому разі дерево потребує фінальної обробки – шліфування і приведення в більш закінчений варіант. Ну ви бачили, що скульптури дуже великі. Це практично парк скульптур створюється. І якщо поставити собі завдання ідеально відшліфувати скульптури, це може зайняти ще місяць. Це нереально. Тому ми вирішили обпалювати газовим різаком. Вогонь виконує таку полірувальну функцію. По-перше, воно стає, ніби морене дерево, під старовину. Воно зберігає фактуру дерева. Не пропадають ці прожилки, абсолютно все залишається, плюс з’являється такий шоколадний колір. Не треба цього боятися. От ви бачили орла в парку? Він вже не чорний, він вже майже світлий. Тому що дощ, сніг, вітер роблять свою справу. Вона вигорає, і таким чином цей вогонь захищає скульптуру. Ну і всілякі комахи, їм теж немає доступу. Тобто, це нормальна практика. До того ж ми привозимо з собою спеціальний розчин, яким обробляємо скульптури, і дерево «кам’яніє».
Парк скульптур
– Цього року місця для встановлення скульптур обираємо самі, щоб врахувати підсвітку. І ми вирішили не розпорошувати скульптури по всьому парку, а йти від згрупувань до розширення. Тобто, умовно, напроти лева буде ведмідь, далі за левом напроти одне одного будуть русалка і козак, а дальше вже будуть наші торішні бик і орел. Тобто 100% можна писати в усіх довідниках чи в Вікіпедії, що в Ладижині є парк скульптур. При чому музейного рівня скульптури.
І я не бачу тут вандалізму. Люди настільки чемні. Підходять питають. Багато хто питає, чому тріскається дерево. Цього боятися не потрібно. Скульптори іноді навмисно пилою роблять глибокі прорізи, тобто тріщини в дереві дають дереву дихати. Якщо дерево не буде мати багато різних дрібних тріщин, то воно просто лусне. А якщо в ньому є отвори, то воно не лусне. Дерево, це живий матеріал, як і камінь: мармур може іржавіти, вапняк – поростати таким, ніби мохом зеленкуватим. От Сергій Кляпетура і інший художник по металу – Роман Кліщ, (брат Андрія Кліща), вони робили в центрі Кам’янця пам’ятник туристу із заліза. В дуже складній техніці. Зараз по всьому світі повно таких металевих вуличних скульптур. І от він (турист) почав ржавіти. І почалися запитання, чому він ржавіє? Така техніка на це й розрахована – залізо спочатку ржавіє, потім люди його торгають, лазять по ньому, він тепер, як полірований – красивий такий рудо-червоний. Тобто принада червоного заліза. Тепер цей турист став символом Кам’янця.
Тому коли з’являються тріщини в дерев’яних скульптурах, це нормально. Ну ще раз перекриємо. Але вони будуть стояти довго і прикрашати цей парк. Єдине побажання (ні в якому разі не претензія). Я думаю, що варто було би біля скульптур якість такі металеві чи пластикові речі, де буде вказано ім’я скульптора. Ну, хтось залишає на скульптурах свої фірмові знаки, хтось ні. Це високого рівня роботи, це не просто там людина вдома собі випилює щось там…
Плани на наступний рік
– Бути здоровими. Ну, по-перше, я дуже хочу повернути в Ладижин Маріюса Пятраускаса (Литва) та Владіміра Чиквіна (Білорусь). Тут всім вони дуже сподобалися, і в нас вийшов дуже гарний колектив. Вони дуже хочуть приїхати, але я не могла наполягати, бачите, ризик є. Ну і хотілося б наростити його ще двома скульпторами. Більше, ніж десять – не можна, це буде тяжко для організаторів і для нас.
І є плани зробити дерево-камінь. Тут є камінь у вас, є хороші кам’яні кар’єри, тобто проблем дістати камінь і дерево не буде.
Поради місту від історика архітектури
– Я хочу сказати комплімент, тому що дуже чисте місто, прекрасні дороги, уніфіковані вказівники. І, якщо вже місто нове, то варто його далі розбудовувати, як нове. В Кам’янці ситуація інакша. В нас історичне місто, і дуже болить серце, коли руйнуються історичні пам’ятки, коли історичну частину забудовують бутафорією. Це дуже боляче, і цей процес поки що неможливо припинити. А тут просто треба розбудовувати сучасну архітектуру. Вона прекрасна і пропонує такі можливості…
Я думаю, місту потрібні, якщо не музей, то якийсь культурний центр. Це взагалі зараз на часі в Україні – такі культурні центри, як культурні платформи. Зараз такий проект намагаються розвернути в Кам’янці-Подільському між Україною та Іспанією. Я так дотична до його створення. Ну що в Україні є? Пінчук Арт-центр і все? Це безумовно дуже цінне, але треба дати можливість сучасній молоді отримати якусь платформу. От в Івано-Франківську для цього пристосовують старі будівлі якихось підприємств закинутих. І пускають туди молодь, вони дуже швидко заповнюють цей простір: хтось якісь інсталяції там робить, хтось якийсь боді-арт. Хай це буде, можливо вульгарно чи занадто сміливо, але щось з цього відфільтрується, і лишиться сучасне мистецтво.
Тобто я, як історик архітектури, думаю, що Ладижин має всі перспективи для розвитку, як сучасне місто.
Не варто чіпати дикий шматок у парку. Парк прекрасний. Красиві дерева, Все чудове. Але, я думаю, що оцей шматок (де проходить фестиваль), дикий такий, варто не чіпати. По-перше, бачите, як він знадобився. Якби не цей шматок, я навіть не знаю, де б ми працювали. Тобто, порожній простір може бути цінним. Не обов’язково площу забудувати, а порожню вулицю закласти лавками. Інколи добре, коли просторо. І тут я би радила не садити дерева. Залиште нам, і не тільки нам. Тут можна робити все, що завгодно, будь-які івенти, запрошувати групи. Не обов’язково це має бути на сцені.
Зараз вже люди все бачили, нічим нікого не здівуєш. Чим дикіше, тим краще. Оцей шматок він нам страшно подобається.
Тетяна ПОЛІЩУКПовернутись