– Лєна, розкажи, будь ласка, про себе. Як ти стала «англічанкою»?
– Англійську у школі я не любила. Це був мій найгірший предмет. Можливо тому, що кожних два роки змінювалися вчителі, відповідно, й методики викладання. Та і світобачення було таким, що англійська мова мені в житті ніколи-ніколи не знадобиться. Я не збиралася за кордон. Але в університеті мова стала для мене викликом: усі предмети – відмінно, а іноземну не «тягну».
– Університет який?
– Вінницький політехнічний, факультет електроенергетики та електромеханіки, спеціальність інженер-енергетик. Мені завжди подобалися точні науки. Я також поступила на бюджет у педуніверситет – на фізмат і на факультет фізичного виховання. Але обрала технічний ВИШ.
– Що ж було далі з англійською?
– Трапилася хороша викладачка, з харизмою. Почала працювати зі мною маленькими кроками, зважаючи на мій рівень знань. Після другого курсу моя подружка поїхала в Америку на роботу у рамках програми Work and Travel. Повернулася задоволена, запропонувала мені наступного року їхати разом. Це був 2016 рік. Ми подали з нею документи на візу, але в тому році її відкривали не майже всім, як раніше, а лише 20-30% бажаючих. І от: я візу отримала, а моя подруга – ні! Уявити собі навіть такого не могла. Я ж зовсім не знала розмовної мови! А відмовитися вже не можна. Тим більше, що й велику суму позичила у батьків на те все. Почала натхненно готуватися, системно, щодня. І таки полетіла.
– Як було в Америці?
– Ми поїхали з дівчиною зі Львова. Стали з Марічкою найкращими подругами. Працювали у штаті Нью-Йорк офіціантками. Як тільки ми зустрілися із власником закладу, він був шокований рівнем нашої англійської. Думав навіть, що ми його не розуміємо. Запропонував бути помічниками офіціантів, тобто, роботу, де можна не спілкуватися з людьми. Ми обурилися, мовляв, підписали ж контракт – дайте нам шанс! Бос сказав: добре, якщо за тиждень вивчите все меню. Двадцять сторінок страв і їх складових! Знати все обов’язково, щоб знайомити відвідувачів – раптом у когось алергія на якийсь компонент. Вчили після роботи, перевіряли одна одну. Склали іспит і почали працювати. За чотири місяці я вже все розуміла і вільно спілкувалася. Слід зазначити, що американці йдуть до закладів харчування за атмосферою. Замовлену у ресторані страву вони можуть вдома приготувати у п’ять разів дешевше, та їм хочеться поговорити, особливо, коли обслуговують іноземці. Тому розмовної практики у мене було більше, ніж достатньо.
– Чотири місяці – це довго, можна й звикнути до іншого життя…
– Та так. Після повернення у мене кілька місяців була сильна депресія. Я побачила, що можна заробляти більше і легше, ніж у нас, і при цьому робити те, що подобається.
– А спеціальність не вабила більше?
– Я любила свою професію. Після кожного курсу практикувала на Вінницькій птахофабриці. Після бакалаврату відклала англійську і пішла на роботу до Григорія Івановича Алтухова, на електричні підстанції. Це був дуже класний колектив. У самого Григорія Івановича я багато чого перейняла. Він – людина, яка робить свою роботу на 300 відсотків, всю душу в неї вкладає. Хороший вчитель. До колективу, як до дітей ставиться.
– Але ти там не залишилась.
– Я пропрацювала півтора року, як подруга, яка на той час вже рік викладала англійську в Китаї, запропонувала мені їхати до неї. Непросто було наважитися: чудовий колектив, кар’єрна перспектива, в магістратуру поступила заочно на бюджет… Але розрахувалася, забрала з університету документи і поїхала. Китай – країна особлива, я мрію туди повернутися. Працювала там з дітьми. Вони дарують нереальну енергетику. Задоволення неймовірне. Там взяла собі за головне правило: do what you love and love what you do – робити, що люблю і любити, що роблю. Тому я завжди працюю на улюбленій роботі.
– Чим так підкуповує робота в Китаї?
– Найперше – ставлення роботодавців: думка іноземного представника враховується, в уроках – повна свобода дій. Основне, щоб діти любили вчителя і були задоволені батьки. Хороша зарплата – півтори тисячі доларів на місяць. Про житло не потрібно було турбуватися: мені виділили дуже хорошу однокімнатну квартиру зі всім необхідним.
– Китайські учні були якого віку?
– Від 3 до 12 років. Усіх разом до 150 учнів, у класі – по 10-15. Урок іде півтори години, і весь цей час діти не сидять і нічого не записують: вивчаємо мову через ігри, пісні, історії. У класі є китаянка, яка розуміє англійську і відповідає за поведінку дітей. Я китайську, якщо й розумію, не маю права цього дітям навіть показати. Спілкуємося винятково англійською. Це приватна школа. У звичайній – у класах по 60 дітей і там нереальна конкуренція. Діти дуже стараються вчитися, а батьки – максимально все вкласти у їх всебічний розвиток, грошей не шкодують зовсім. Там інша освітня модель. Вони вчаться у звичайній школі, потім можуть іти в якісь гуртки, приватні школи. Дуже втомлюються, але стараються. У дітей до 15 років такого немає, щоб був свій, особистий мобільний телефон. Там інші пріоритети. У нас якщо запитати підлітків, хто у класі найкрутіший, назвуть тих, у кого багатші батьки, чи хто більший хуліган. А там однозначно: хто найкраще вчиться.
– У нас зараз люблять говорити про булінг: вчителі «тролять» дітей, діти – їх. Як з цим в Китаї?– У них дітям можна все, навіть вдома по попі ніхто не шльопне. Але вони в загальному дисциплінованіші й відповідальніші. Було у мене кілька дітей, які прагнули підвищеної уваги. Один хлопчик – дуже розумна дитина, але міг висмикнути у мене з рук флешкартки і розкидати їх. Обрала його своїм помічником, правою рукою. Заспокоївся.
– В Україну змусила повернутися пандемія?
– Коли в Китаї почався перший, десятиденний карантин, я вирішила перечекати його у Камбоджі. Взяла з собою лише літні речі, купальник, капелюх і добре, що всі документи. Щодня стежила за статистикою захворюваності, а вона зростала у геометричній прогресії. Порадилася з батьками й вирішила їхати додому. Китай – набагато дорожча країна, як наша. Без роботи там жити нереально. Сподівалася все ж, що за місяць-два все налагодиться, і я повернусь до своїх учнів. Але я без роботи не можу. Вже дорогою додому дала оголошення у Фейсбуку про уроки англійської. Набирала дітей, а батькам так і казала: це лише на місяць-два. Але потім і в нас почався карантин, школи закрилися, потреба у репетиторстві зникла.
– А це були очні уроки?
– Так. Тоді я перейшла в онлайн-режим, а моїми учнями стали вже старші люди. Зараз їх віковий діапазон – від 15 до 50+. Більшість – 20-30-річні. Здебільшого, це люди, які планують за кордоном вчитися, працювати чи жити, також будувати стосунки з іноземцями.
– Який рівень ладижинських учнів? І як швидко вони вчаться?
– У всіх є рівень А1. Дехто навчається у мене вже рік, а у декого – лише перші уроки. Всім їм вдячна, адже вони не дають мені засісти в зоні комфорту. Учениця, яку хочу похвалити – дівчинка, яка почала минулого року займатися в мене очно. Зараз я пояснюю їй матеріал повністю англійською. Їй 15, але вона вже точно знає, чого хоче в житті. У планах – навчання в Америці.
– Наша шкільна програма здатна навчити старанних дітей легкої розмовної мови?
– Це дуже залежить від вчителя. Але сама програма тому не сприяє. У підручнику Голіцинського, наприклад, перша тема – артиклі. Як це дітям пояснити? У нас немає хороших програм. У Китаї бачила дуже хороші програми: крок за кроком, ігри, мультимедіа, діалоги, відразу розмовна практика.
– Онлайн навчання має більше переваг, ніж очне?
– Звісно! Ти будуєш собі графік життя сам, ні до чого не прив’язаний. Можеш навіть подорожувати, не пропускаючи уроки. Достатньо взяти з собою телефон і ноутбук. Це дуже зручно і перспективно як для навчання, так і для викладання.
– Ти маєш власну методику?
– Можна й так сказати. За основу взяті кращі практики. Плюс – я багато спілкувалася і спілкуюся з іноземцями, розумію, що є найбільш вживаним. І зараз я вже не сама. Маю колегу, яка теж викладала в Китаї. Запропонувала їй працювати разом і вона вже теж набирає учнів. 17 січня ми запустили в Інстаграм онлайн-школу Eng.life.better. У перспективі хочемо підключати до вчительства наших кращих учнів і з часом перерости у повноцінну онлайн школу.
– Супер! Що можна порадити тим, хто хоче почати вивчати мову, але не наважується?
– Перші три секунди, коли хочеш почати – починай і роби це стабільно. Бери і роби. Не треба місяцями виношувати ідею. Не потрібно боятися робити помилки. Почни, і піде. Можна самому, але з викладачем – краще. Не потрібно боятися і максимально практикувати. Я досі вчусь. Ми, коли збираємося з друзями, намагаємося розповісти один одному свої історії англійською, придумуємо ігри. Якби не карантин, запросила б на спікенклаб усіх учнів. Сподіваюсь, все ще буде!
Спілкувалась Оксана Гайсин