Головою Ладижинського міського суду був призначений Іван Патраманський. Йому довелось займатись створенням міського суду починаючи з прийняття великої кількості організаційних рішень, пошуком приміщення, його облаштуванням, завершуючи створенням колективу та налагодженням роботи суду. Поява суду в Ладижині серйозно полегшила життя ладижинців, адже до створення міського суду усім доводилось їхати для захисту своїх прав до Тростянця.
Ладижинці пам’ятають зусилля суддівського корпусу спільно з правоохоронними органами по звільненню міста від постачальників наркотиків, які тоді отримували досить жорсткі строки позбавлення волі.
Тисячі ладижинців, що постраждали від наслідків Чорнобильської катастрофи, зуміли у міському суді поновити права щодо виплати законних розмірів пенсій і виплат. Тоді найбільше навантаження при розгляді цих справ припала на голову суду Івана Патраманського.
Нині Іван Олександрович завершив роботу в Ладижинському міському суді, звільнився у відставку. Але цікавиться життям міста і каже, що вважає Ладижин і його жителів — рідними.
Тож напередодні професійного свята, Дня працівників суду, який в нашій державі відзначають 15 грудня, ми вирішили записати інтерв’ю з Іваном Олександровичем Патраманським.
- Іване Олександровичу, Ви звільнились з суду у відставку. Що це означає?
- Це означає, що суддя перебуває у резерві. Протягом п’яти років за суддею залишається право написати заяву і вийти на роботу. Тобто, відкликатися із відставки.
- А що підштовхнуло Вас написати заяву про відставку?
- Там у газеті писали, що начебто я погано склав іспит. Але ті «фантазери» не зрозуміли суті. Бо іспит складається з двох етапів: перший — це загальне знання права, а другий — практичне написання процесуального документа. То на першому етапі я набрав 90 відсотків. Для того, щоб суддя пройшов іспит, в моєму випадку потрібно було щоб загальний середній бал двох етапів був більший за 60 відсотків. Тому цю вимогу я виконав, і мав право працювати в Ладижинському міському суді далі.
- Тобто, Ви мали повне право і надалі працювати, але з’явились інші причини?
- Так. На той момент я вже відпрацював 40 років і 4 місяці, що давало мені право на відставку. При сорока роках стажу потрібно було подумати про те, щоб поправити своє здоров’я.
А також в міському суді підросла зміна. Суд працює в злагодженому режимі, немов годинник.... Це і дозволило мені прийняти рішення звільнитись у відставку.
- Але Ви не тільки відпочиваєте. Чим зараз займаєтесь?
- Думаю про індивідуальну практику. Займаюсь творчістю, хочу видати іще одну збірку із віршами. Думаю провести благодійну акцію, спрямовану на допомогу нужденним, як було і з попередньою збіркою.
- Іване Олександровичу, згадаймо, чим Вам особливо запам’ятався початок роботи Ладижинського міського суду? Що згадується? Бо це, безумовно, була знакова подія не лише у вашому житті, але і в історії нашого міста.
- В першу чергу, коли я приїхав до міста, ще був сам, мене дуже вразили депутати Ладижинської міської ради. Тоді вони всі, як один, підтримали рішення. Допомагали і порадами, і добрим словом. Це мене дуже приємно вразило і підтримало, додало сил і бажання працювати. Пам’ятаю, що тоді під приміщення суду пропонувалась будівля центру зайнятості, але вона не була добудована. Приміщення так званої четвертої їдальні, яка надалі була продана під торговельний центр. І приміщення колишнього дитсадка. Так ось, коли я зайшов у приміщення колишнього дитсадка, то відчув гарну енергетику. Добру, м’яку, просту людську енергетику. І тоді я зупинив вибір саме на цьому приміщенні.
Тоді лунала критика, що дитячу будівлю віддали під приміщення, де будуть судити злочинців. Але згодом, коли суд почав працювати, то всі звикли до цього місця і приміщення. Люди пішли масово, почалось масове поновлення прав і інтересів людей через суд. Через відсутність суду в місті, роками не вирішувались такі чутливі теми, як межі, земля, сімейні стосунки, стягнення аліментів, ті ж «чорнобильські» виплати, поновлення прав дітей війни... І коли люди отримали можливість поновити свої права, узаконити, увідповіднювати їх із законодавством, вони усвідомили, що суд не тільки для того, щоб судити злочинців... Та навіть і судити злочинців. Скільки незручностей і страждань відчували потерпілі від злочинів, які роками їздили на суди до інших міст: в Тростянець, Гайсин, Тульчин. Наявність суду в Ладижині позитивно відбилось на коштах, нервах і зручностях ладижинців. Тоді, створюючи суд, ми відчували позитивну ауру, що робимо хороше для людей.
І це хороше потім повертається сторицею. Я бачив, як пересічні люди до мене ставляться. Бо наближені до міського голови — не дуже добре. А прості люди, які хоча б раз заходили в суд і відчували турботу про них, вони оцінюють це.
- Так, це правда. Особливо схвально поставились пенсіонери, які подавали позови по «чорнобильським» пенсіям. Чув розповідь однієї пенсіонерки, яка розказувала, що до них вийшов голова суду, тобто Ви, Іване Олександровичу. І проводили просвітницьку роботу, розтлумачували законодавство. Було таке?
- Так. І це відбувалося щодня, не менше півсотні людей збиралось біля будівлі суду. Я тоді їх запрошував у зал, і роз’яснював вимоги закону. Іншими словами — підказував, як потрібно поступити, щоб швидко і оперативно виграти суд із суб’єктами владних повноважень. Бо не кожен суддя насмілиться визнати дії суб’єкта владних повноважень неправомірними, зобов’язати його поновити права. Образно кажучи, такий суддя одразу ж спускає на себе «всіх собак», у вигляді підконтрольні владі засоби масової інформації, проплачені експерти і «шептуни», які розповсюджують неправдиву інформацію. Аж до тих випадків, коли суддя стикається із погрозами убивства, спалювання майна...
А так згадую, що виходячи у двір суду щодня бачив юрби людей. Запитував, які питання привели до суду. Але їм вже все було зрозуміло і вони просто приходили, щоб поспілкуватись. Казали, що тут добра аура, що якщо є потреба, то зможуть отримати підтримку і консультацію.
- Тобто, Ви, як голова суду, показали жителям міста, що суд може бути не лише, як місце, де виносяться вироки і визначається покарання. Але і як державний орган, який піклується і переживає за громаду, дає поради, як краще розв'язати питання...
- Саме так. Суддя повинен, в першу чергу, відкинути будь-які суб’єктивізм і амбіції щодо людей. Він повинен виявити толерантність, справедливість і високу культуру спілкування, бо до суду люди не щодня приходять зі своїми проблемами. Дуже часто хвилюються, витирають сльози. Тож допомогти, пом’якшити для людини цю стресову ситуацію, це вже великий талант. А якщо ще і не поглибиш цих страждань, то в такому випадку суддя на своєму місці.
- Іване Олександровичу, згадаймо, хто разом із Вами працював у Ладижинському суді?
- Так, я всіх не тільки добре пам’ятаю, але вважаю, що доклав великих зусиль для формування їх, як суддів.
Наприклад, першим суддею у нас став Олег Олександрович Сушко. Раніше ми працювали разом у Жмеринці: я суддею, а він слідчим. Я бачив якість його роботи, якість тих справ, які він направляв до суду, його професійність і якість підготовки. І коли мені запропонували бути головою суду, я запитав Олега Олександровича, чи не хоче він стати суддею і переїхати в Ладижин. Він тоді надав згоду і ми почали в цьому напрямку працювати. І, як з’ясувалось, я у ньому не помилився, Олег Сушко виявився моїм однодумцем у найголовнішому питанні — ставленні до людини. І, напевне, його люди пам’ятають, як справедливого, доброго, гуманного і неагресивного суддю. Зараз Олег Олександрович пішов на підвищення і працює суддею у Вінницькому апеляційному адміністративному суді, і також являється викладачем у школі суддів. І я думаю, що у нього є всі якості і знання, щоб зайняти в майбутньому посаду судді навіть у Верховному Суді.
Також із самого початку створення у місті суду до нас прийшов суддя Ігор Володимирович Глушко. Він також мав певний досвід, був капітаном СБУ, працював по нашому регіону: Гайсин, Бершадь, Ладижин, Теплик... Володів оперативною інформацією. Він запам’ятався, як суддя, який вмів швидко розібратись у справі і винести рішення. У нього не було справ, образно кажучи «затягнутих», у яких були б прострочені терміни. Він старався розглянути справу за перше ж судове засідання. Хочу сказати, що рішення, які писали Олег Сушко та Ігор Глушко були дуже вмотивовані, обґрунтовані, та завжди відповідали вимогам закону.
Дуже низький був відсоток скасувань судових рішень. Ігор Володимирович, до речі, першим пішов на підвищення, пішов у Львівський обласний адміністративний суд, і досі там працює. Ми спілкуємось до сьогодні. Вважаю, що він також має великі перспективи у суддівській кар’єрі.
Потім прийшла Вікторія Валеріївна Дернова. І хоч вона мала досить молодий вік, мала глибокі теоретичні знання у галузі права, які потім підтвердились у практичному застосуванні. Вона також запам’яталась чуйним ставленням до людей, вмотивованістю прийнятих рішень, глибоким знанням законів... І, що найголовніше, надзвичайно скрупульозно і виважено ставилась до людей. Вона, заслухавши кожного, виходила і писала справедливі рішення. Зараз Вікторія Валеріївна працює у Вінницькому міському суді, також має хороші показники по роботі, і, думаю, що вона на цьому не зупиниться.
Про нинішній склад суддів не можу багато сказати, бо мало з ними пропрацював. Але хочу зазначити, що молода зміна, нові судді прийшли у Ладижинський міський суд підготовленими. Обидва, що Тетяна Вікторівна, що Олександр Миколайович, довгий час працювали помічниками суддів у Тростянецькому райсуді.
Тетяна Вікторівна Волошина нині має дуже велике навантаження, бо в Олександра Миколайовича на даний момент закінчились повноваження. Це справді, величезне навантаження. Бо місто Ладижин, хоча й не таке вже й велике, але були роки, коли по багатьох показниках розгляду справ по навантаженості на одного суддю, ми були на першому місці в області. І з п’ятого-сьомого місць в області по навантаженості на одного суддю ми ніколи не виходили. Тож сьогодні Тетяні Вікторівні нелегко доводиться. Але вона грамотна, підготовлена, старається вникнути і писати дуже якісні судові рішення, вмотивовані, з посиланням на докази, норми закону... І що найголовніше, що ці рішення — чітко зрозумілі людям.
Олександр Миколайович Корнієнко також має гарні якості для судді: усидчивість, старанність, бажання в усьому розібратися...
Розумієте, кожен суддя сьогодні має розуміти, що в першу чергу він покликаний захистити інтерес людини. Захистити і виважено поставитись. Бо, погодьтеся, можна піти в процес, розглянути справу, винести найсправедливіше рішення, але після себе залишити таке враження, що люди будуть жахатися, згадуючи цей процес. Суддя в процесі має бути німим. Він не повинен ставити питання, які можуть бути витлумачені на ту чи іншу користь. Якщо щось не зрозуміло для нього самого, він має уточнити. А допитувати з точки зору зверхності над людиною це недопустимо. Суддя має мовчки вислухати сторони, дослідити докази, вийти, написати рішення, сказати своє слово лише тоді, коли читає рішення.
З працівників суду хочу також згадати тих, які працювали у Ладижинському міському суді тривалий час і продовжують працювати. Це Сергій Безпалько, Неля Борушко, Наталія Дуровець, Максим Соколюк, Оксана Подлужняк, Мирослава Бодачевська та інші.
- Хтось із ладижинців, наших читачів, молодих людей, можливо мріє про кар’єру судді. Що б Ви їм порадили, яку освіту обирати, який стаж мати?
- Розпочинати потрібно, звичайно із базової юридичної освіти. Для того, щоб працювати суддею, потрібно закінчити школу суддів. І там також є два напрямки: школа суддів для помічників суддів, де 6 місяців навчання, та школа суддів для пересічних громадян - 1 рік навчання.
Стаж роботи має бути не менше п’яти років і віковий ценз — не молодше 30 років.
Іспит складається і перед вступом до школи суддів, і після. А далі суддя обирає собі суд, де бажає працювати, і вже потрапляє до відповідного рейтингу, щоб його рекомендували для призначення. Вища кваліфікаційна комісія звертається до вищої ради правосуддя, яка вносить подання Президенту України, який і призначає суддю. Раніше перший термін призначення був п’ять років, а потім безстроково. А зараз суддя призначається одразу, без випробувального терміну, одразу безстроково.
- А чи було таке, що суддю обирали громадою на виборах?
- Так. Я саме той, «останній із могікан», суддя, який на посаду був обраний у 1987 році. Тоді на виборах було 6 претендентів на одну посаду. Вибори ці я виграв і вперше став суддею саме виборним людьми. І суддя тоді називався народним суддею. А вже згодом слово «народний» прибрали. Тоді я був обраний суддею Жмеринського міського суду.
А у 2002 році мене у Ладижин перевели, як суддю, а потім президент Кучма вперше призначив мене головою суду терміном на 5 років. І ця процедура повторювалась кожні п’ять років. А безстроково суддею я обраний був у 2000 році Верховною Радою України.
- Що Ви можете сказати про реорганізацію та злиття місцевих загальних судів в окружні суди?
- Нині таке законодавство, що як такого Ладижинського міського суду вже немає. Його було ліквідовано та утворено Гайсинський окружний суд, куди входять три суди: Теплицький, Гайсинський і Ладижинський. І як прийняло рішення наше суддівське самоврядування, щоб рішення приймалися і розглядалися справи так, як і вони йшли до цього часу, тобто до фактичного утворення таких окружних судів не писати в рішеннях, що це Гайсинський окружний суд. Адже окружні суди іще фактично не утворені, бо немає затвердженого штатного розпису.
З моєї точки зору було неправильним ліквідувати районні і міські суди і створити окружні. Ідея ця може і хороша, але для людей — не зовсім. Чому ідея хороша? Бо, приміром, у нас у Ладижині три судді. І є такі справи, коли її мають розглядати колегіально у складі трьох суддів. А якщо комусь заявляється відвід чи самовідвід, то вже немає колегії. А коли окружний суд, то тоді утворюється колегія не лише із ладижинських суддів. І тоді суддя може приїжджати із Гайсина чи Теплика. Щоб справу не затягувати, не «футболити», а розглянути на місці. А погано для людей те, що канцелярія буде знаходитись в Гайсині, і для певних питань потрібно буде їхати в Гайсин. Тобто віддалення від людини суду, це створення перешкод для швидкого і оперативного доступу до правосуддя.
- Іване Олександровичу, на початку інтерв’ю Ви сказали, що подали заяву про відставку. Але маєте можливість повернутись до юридичної практики. Чим Ви зараз займаєтесь?
- Живу надією на краще. Якщо буде стабільність, і найголовніше це стабільність у законах. Бо якість законів у нашій країні дуже низька. Можливо ви чули, коли генпрокурор Луценко ішов у відставку, то сказав, що працювати при цих законах це каторга. Особливо важко судді. Він завжди знаходиться між молотом і ковадлом. Молот — це дотримання законів, а ковадло — це права громадян. І коли ти бачиш, що фактично реально права порушені, а закон не захищає їх, і ти повинен ризикнути і застосувати закон на свій розсуд, або ж триматись букви закону, але порушити права громадян... І ось ця тривожність щоденна між якістю закону і порушеними правами, вона завжди присутня у судді. І важкість роботи судді в тому, щоб вірно і точно застосувати норму закону. А коли такої норми немає, чи вона нечітко виписана, суддя і сам не знає, як йому вчинити, вагається. В основному за це суддів і «б’ють» і критикують, що судді на власний розсуд змушені застосовувати право і закони з метою захисту громадян. Особливо, коли ідуть спори між банками і людьми, які взяли кредити. І коли бачиш, що банк «сфабулив» справу і понаписував проценти, відсотки і пеню такі, що людині не під силу сплатити.... Приміром, людина взяла 500 гривень на картку, а їй нарахували 200 тисяч! То тут виникають муки сумління: закон каже стягувати, а дивишся на цю людину, вона не лише не спроможна сплатити проценти і відсотки, штрафи і пеню, але і саме тіло кредиту. Щоправда, останнім часом нова практика Верховного Суду потрохи почала обмежувати банки і встановлювати певні межі щодо нарахувань цих кредитів, пені і всього іншого. І з’явився закон про банкрутство фізособи, який допоможе у якійсь мірі списати ці борги, якщо людина не спроможна їх оплатити.
А щодо майбутнього, то з цього приводу існують закони, які забороняють суддям не лише думати, але і дивитися в той чи інший бік. Приміром, суддя не має права бути у політичній партії, громадській організації, висловлювати свою думку на користь політичної партії, політика чи якогось посадовця. Суддя має утримуватись від публічної демонстрації цієї підтримки і навіть поводитися таким чином, щоб стороння людина не запідозрила у симпатіях.
Є обмеження і в судді у відставці, відповідно до яких суддя протягом одного року не має права представляти інтереси і брати участь у справах, консультувати щодо справ, які можуть піти на розгляд суду, де він працював. Це згідно із законом про запобігання корупції і тут законодавець правильно вчинив. Бо іноді деякі судді готуючись вийти на пенсію, вже брали адвокатське посвідчення і готували собі базу клієнтів, відкладає розгляд справ, щоб потім взятись за них уже, як адвокат, та заробити на тому кошти. То ж, щоб ліквідувати цей конфлікт інтересів, рік не можна працювати.
Мене часто люди запитують, чому не працюєш, з таким досвідом і практикою? Та я не можу порушувати закон і йти на компроміс зі своєю совістю. Бо все життя я стояв на боці захисту закону.
Але є й позитивні моменти. За цей рік я більше часу приділив родині, своєму здоров’ю. Вперше з’їздив за кордон, побував у святих місцях: Вифлеєм, Єрусалим, скупався у річці Йордан, побачив місця, де народився наш Бог, був на горі Голгофі... Побував у Єгипті, на Червоному морі. Коли проїжджав дві пустелі у Ізраїлі та Єгипті — захопився тими оазисами, які створили там люди на камінні і піску. До цього я думав, що найбільш роботящі люди це ми, українці. Виходить, що ми важко працюємо, але куди не подивися, все не так. Можна було б на нашій землі і в наших природних умовах створити рай.
Ну, і як я вже сказав, не полишаю творчості. Готую до друку другу збірку віршів, де підіймаються більш чутливі теми сучасності: зрада наших вождів, війна на сході країни. Я не філолог, але пишу про те, що відчуваю серцем, і якщо людям цікаво, вони будуть це читати.
- Іване Олександровичу, на завершення нашої розмови, розкрийте інтригу. Після року у відставці і обмежень по юридичній практиці, чи можуть люди очікувати, що в місті з’явиться новий правозахисник Іван Патраманський?
- Обов’язково. Я не ставлю за мету якусь наживу чи збагачення. Думаю, що основною моєю ціллю буде допомога людям. Я знаю, що ми винесли багато судових рішень, якими присудили людям, що потерпіли від Чорнобильської катастрофи, дітям війни, соціально незахищеним великі суми виплат, а держава ці рішення не виконала. І я переконаний, що зобов’язаний довести ці рішення аж до повного їх виконання. І я буду намагатися надати юридичну допомогу тим людям, відносно яких рішення є, але вони залишаються не виконаними.
Це я буду робити на громадських засадах, безкоштовно. Бо ці права людей мене дуже хвилюють. Бо коли я знаю, що закон на їхньому боці, то і держава, відповідно до статей 3, 5, 8, 19 Конституції України, повинна бути на боці людини. Бо саме людина це основна цінність і основний об’єкт захисту. Держава не може бути вищою за людину.
Спілкувався Ігор ШЕВЧЕНКО