Сліпий музикант і композитор з Ладижина продовжує створювати музику, і просить допомогти перенести її на ноти
1 жовтня у світі відзначають міжнародний день музики та міжнародний день людей похилого віку. Здавалося б, що спільного? Відповідь на це питання підказав випадок. І, як годиться, трапилося все абсолютно спонтанно.
Звичайні буденні справи вимагають певного пересування містом. То ж, в пошуках чергової новини, в одному з житлових кварталів трапилася мені на очі така картина: незрячий чоловік з тростиною в руках випадково зійшов з пішохідної доріжки на гравій поблизу магазина й активно шукав шлях, як повернутися назад на доріжку. Звісно він відгукнувся на моє прохання допомогти. Тут і розпочалася наша розмова.
– Я не міг знайти доріжку. Вона ж десь тут. Такий виступ має бути. Дякую що допомогли. А ви мене не впізнаєте?
І тут мені справді стало цікаво і соромно одночасно, тому що я б мала знати хто це, але на жаль..
– Ні, вибачте.
– Я Василь Мурований. Я такі речі на акордеоні виконую. Ви ж чули як я граю?
Так. Я чула. Ще з мого дитинства жоден концерт ладижинського ансамблю «Гармонія» не проходив без участі музиканта і композитора Василя Ілліча Мурованого. Тепер я його впізнала. Роки трохи змінили його зовнішність. Нещодавно він втратив зір. Але незмінним залишився його оптимізм. «Бодрячком» пан Василь крокував до однієї з місцевих артезіанських колонок, щоб набрати додому води.
– Василь Ілліч, можливо Вам потрібна допомога?
– Та ні, що ви, дякую. Я сам впораюся, – з посмішкою відказує музикант. – Я ж іще на концерти їжджу. Ось зараз на базарах гратиму. Я ж лише зір втратив. А грати я можу. У мене ж пальці літають по акордеону. Я такі речі можу виконувати. Та ви ж чули.
– А концерт в місті могли б дати?
– Так, залюбки, якби хтось запропонував. Охоче заграв би на великій сцені. Знаєте, в мене ж такі прекрасні інструменти були. Щоправда, довелося їх продати через життєві обставини… Але є на чому грати, то ж виступати на сцені ще можу.
За цією розмовою ми підійшли до колонки. Василь Ілліч вправно склав свою тростину, розкрутив кришку на білому пластиковому бутлі й почав набирати воду.
– Пане Василю, ви назад зможете дійти?
– Так, звичайно. Я постійно ходжу сюди по воду. Вдома теж чудово орієнтуюся. Навіть нещодавно навідувався до музичної школи, щоб поспілкуватися з колегами, – посміхається. – Я ж тут пропрацював понад 45 років. Музика – це моє життя. Я з п’яти років займався на акордеоні по 8 годин на день. Тато змушував мене читати ноти, як книжку. Це мені допомогло легко вступити до музичного училища і здобути освіту. Після училища була армія і військовий ансамбль на Закарпатті, потім працював за фахом в Ставрополі, Хмельницькому, Вінниці (грав при філармонії), Тульчинському училищі культури. А згодом – у 72 році переїхав в Ладижин, де почав працювати у музичній школі.
– Василь Ілліч, скільки учнів ви підготували за цей час?
– Ой, тільки в Ладижині їх близько 450. Були в мене різні учні. Хтось охоче займався, а хтось не дуже. Були й такі, котрі їздили на різні конкурси. Для них я писав власні п’єси та варіації. В мене і зараз багато є власних композицій, які нікому записати. Якби знайти таку людину, хто зміг би це зробити, був би йому дуже вдячний.
– Шукаєте помічника, хто б виклав вашу музику на ноти?
– Так. В мене багато творів, які тримаю в голові. А записати не можу, бо не бачу.
– Василь Ілліч, так сталося, що ми зустрілися якраз напередодні міжнародного Дня музики. Що б хотіли сьогодні побажати своїм колегам та учням?
– Ну що б хотілось побажати. Викладачам – терпіння. І щоб вони не ставили двійки. Я за час своєї роботи жодної двійки не поставив. Двійка – це не метод навчання. Викладач має навчити розуміти динаміку, штрихи, звуковилучення. А учням хочу побажати старанності та любові до музики. Знаєте, зараз діти не так серйозно ставляться до музики, як це було раніше. Та й ефір настільки перенасичений якимось незрозумілими композиціями. Одним словом, музика є, але немає музичної культури. Любіть музику, вона дарує зовсім інше світосприйняття!
На цьому наша раптова зустріч завершилася. Василь Ілліч розклав свою тростину і впевнено покрокував додому, не подаючи й натяку на свою ваду зору. А я, навпаки, відчула себе людиною з обмеженими можливостями… Тому що найчастіше ми самі себе обмежуємо через лінь, буденність та зайву метушню. А варто приділяти час прекрасним і справді потрібним речам, а не дрібничками. (Пам’ятаєте про банку з піском і кульками?). Словом, ця коротка зустріч залишила в моїй душі слід і привід для роздумів.
Любіть музику, поважайте своїх викладачів, шануйте тих, хто навчав доброго та світлого. Всіх з міжнародним днем музики!
У відео Олени Гнасько можна побачити виконання Василем Мурованим власної композиції «Жартівливі награвання».
Звичайні буденні справи вимагають певного пересування містом. То ж, в пошуках чергової новини, в одному з житлових кварталів трапилася мені на очі така картина: незрячий чоловік з тростиною в руках випадково зійшов з пішохідної доріжки на гравій поблизу магазина й активно шукав шлях, як повернутися назад на доріжку. Звісно він відгукнувся на моє прохання допомогти. Тут і розпочалася наша розмова.
– Я не міг знайти доріжку. Вона ж десь тут. Такий виступ має бути. Дякую що допомогли. А ви мене не впізнаєте?
І тут мені справді стало цікаво і соромно одночасно, тому що я б мала знати хто це, але на жаль..
– Ні, вибачте.
– Я Василь Мурований. Я такі речі на акордеоні виконую. Ви ж чули як я граю?
Так. Я чула. Ще з мого дитинства жоден концерт ладижинського ансамблю «Гармонія» не проходив без участі музиканта і композитора Василя Ілліча Мурованого. Тепер я його впізнала. Роки трохи змінили його зовнішність. Нещодавно він втратив зір. Але незмінним залишився його оптимізм. «Бодрячком» пан Василь крокував до однієї з місцевих артезіанських колонок, щоб набрати додому води.
– Василь Ілліч, можливо Вам потрібна допомога?
– Та ні, що ви, дякую. Я сам впораюся, – з посмішкою відказує музикант. – Я ж іще на концерти їжджу. Ось зараз на базарах гратиму. Я ж лише зір втратив. А грати я можу. У мене ж пальці літають по акордеону. Я такі речі можу виконувати. Та ви ж чули.
– А концерт в місті могли б дати?
– Так, залюбки, якби хтось запропонував. Охоче заграв би на великій сцені. Знаєте, в мене ж такі прекрасні інструменти були. Щоправда, довелося їх продати через життєві обставини… Але є на чому грати, то ж виступати на сцені ще можу.
За цією розмовою ми підійшли до колонки. Василь Ілліч вправно склав свою тростину, розкрутив кришку на білому пластиковому бутлі й почав набирати воду.
– Пане Василю, ви назад зможете дійти?
– Так, звичайно. Я постійно ходжу сюди по воду. Вдома теж чудово орієнтуюся. Навіть нещодавно навідувався до музичної школи, щоб поспілкуватися з колегами, – посміхається. – Я ж тут пропрацював понад 45 років. Музика – це моє життя. Я з п’яти років займався на акордеоні по 8 годин на день. Тато змушував мене читати ноти, як книжку. Це мені допомогло легко вступити до музичного училища і здобути освіту. Після училища була армія і військовий ансамбль на Закарпатті, потім працював за фахом в Ставрополі, Хмельницькому, Вінниці (грав при філармонії), Тульчинському училищі культури. А згодом – у 72 році переїхав в Ладижин, де почав працювати у музичній школі.
– Василь Ілліч, скільки учнів ви підготували за цей час?
– Ой, тільки в Ладижині їх близько 450. Були в мене різні учні. Хтось охоче займався, а хтось не дуже. Були й такі, котрі їздили на різні конкурси. Для них я писав власні п’єси та варіації. В мене і зараз багато є власних композицій, які нікому записати. Якби знайти таку людину, хто зміг би це зробити, був би йому дуже вдячний.
– Шукаєте помічника, хто б виклав вашу музику на ноти?
– Так. В мене багато творів, які тримаю в голові. А записати не можу, бо не бачу.
– Василь Ілліч, так сталося, що ми зустрілися якраз напередодні міжнародного Дня музики. Що б хотіли сьогодні побажати своїм колегам та учням?
– Ну що б хотілось побажати. Викладачам – терпіння. І щоб вони не ставили двійки. Я за час своєї роботи жодної двійки не поставив. Двійка – це не метод навчання. Викладач має навчити розуміти динаміку, штрихи, звуковилучення. А учням хочу побажати старанності та любові до музики. Знаєте, зараз діти не так серйозно ставляться до музики, як це було раніше. Та й ефір настільки перенасичений якимось незрозумілими композиціями. Одним словом, музика є, але немає музичної культури. Любіть музику, вона дарує зовсім інше світосприйняття!
На цьому наша раптова зустріч завершилася. Василь Ілліч розклав свою тростину і впевнено покрокував додому, не подаючи й натяку на свою ваду зору. А я, навпаки, відчула себе людиною з обмеженими можливостями… Тому що найчастіше ми самі себе обмежуємо через лінь, буденність та зайву метушню. А варто приділяти час прекрасним і справді потрібним речам, а не дрібничками. (Пам’ятаєте про банку з піском і кульками?). Словом, ця коротка зустріч залишила в моїй душі слід і привід для роздумів.
Любіть музику, поважайте своїх викладачів, шануйте тих, хто навчав доброго та світлого. Всіх з міжнародним днем музики!
У відео Олени Гнасько можна побачити виконання Василем Мурованим власної композиції «Жартівливі награвання».
Повернутись