Звичайні буденні справи вимагають певного пересування містом. То ж, в пошуках чергової новини, в одному з житлових кварталів трапилася мені на очі така картина: незрячий чоловік з тростиною в руках випадково зійшов з пішохідної доріжки на гравій поблизу магазина й активно шукав шлях, як повернутися назад на доріжку. Звісно він відгукнувся на моє прохання допомогти. Тут і розпочалася наша розмова.
– Я не міг знайти доріжку. Вона ж десь тут. Такий виступ має бути. Дякую що допомогли. А ви мене не впізнаєте?
І тут мені справді стало цікаво і соромно одночасно, тому що я б мала знати хто це, але на жаль..
– Ні, вибачте.
– Я Василь Мурований. Я такі речі на акордеоні виконую. Ви ж чули як я граю?
![](/uploads/posts/2019-10/medium/1569913550_ca49v9vwcaspar57ca5mmeu4cajb2syjcaapr0mgca7itzwdcaf9m1q8ca459jxrca5ziqlkcahrp8roca6h0qs2car7pkbgcabrpwqgcavo2pppca7bw5kicaig3lu2cafd9kr8caajtgfpcabm4gb4caf45i7v.jpg)
Так. Я чула. Ще з мого дитинства жоден концерт ладижинського ансамблю «Гармонія» не проходив без участі музиканта і композитора Василя Ілліча Мурованого. Тепер я його впізнала. Роки трохи змінили його зовнішність. Нещодавно він втратив зір. Але незмінним залишився його оптимізм. «Бодрячком» пан Василь крокував до однієї з місцевих артезіанських колонок, щоб набрати додому води.
– Василь Ілліч, можливо Вам потрібна допомога?
– Та ні, що ви, дякую. Я сам впораюся, – з посмішкою відказує музикант. – Я ж іще на концерти їжджу. Ось зараз на базарах гратиму. Я ж лише зір втратив. А грати я можу. У мене ж пальці літають по акордеону. Я такі речі можу виконувати. Та ви ж чули.
– А концерт в місті могли б дати?
– Так, залюбки, якби хтось запропонував. Охоче заграв би на великій сцені. Знаєте, в мене ж такі прекрасні інструменти були. Щоправда, довелося їх продати через життєві обставини… Але є на чому грати, то ж виступати на сцені ще можу.
За цією розмовою ми підійшли до колонки. Василь Ілліч вправно склав свою тростину, розкрутив кришку на білому пластиковому бутлі й почав набирати воду.
– Пане Василю, ви назад зможете дійти?
– Так, звичайно. Я постійно ходжу сюди по воду. Вдома теж чудово орієнтуюся. Навіть нещодавно навідувався до музичної школи, щоб поспілкуватися з колегами, – посміхається. – Я ж тут пропрацював понад 45 років. Музика – це моє життя. Я з п’яти років займався на акордеоні по 8 годин на день. Тато змушував мене читати ноти, як книжку. Це мені допомогло легко вступити до музичного училища і здобути освіту. Після училища була армія і військовий ансамбль на Закарпатті, потім працював за фахом в Ставрополі, Хмельницькому, Вінниці (грав при філармонії), Тульчинському училищі культури. А згодом – у 72 році переїхав в Ладижин, де почав працювати у музичній школі.
– Василь Ілліч, скільки учнів ви підготували за цей час?
– Ой, тільки в Ладижині їх близько 450. Були в мене різні учні. Хтось охоче займався, а хтось не дуже. Були й такі, котрі їздили на різні конкурси. Для них я писав власні п’єси та варіації. В мене і зараз багато є власних композицій, які нікому записати. Якби знайти таку людину, хто зміг би це зробити, був би йому дуже вдячний.
– Шукаєте помічника, хто б виклав вашу музику на ноти?
– Так. В мене багато творів, які тримаю в голові. А записати не можу, бо не бачу.
– Василь Ілліч, так сталося, що ми зустрілися якраз напередодні міжнародного Дня музики. Що б хотіли сьогодні побажати своїм колегам та учням?
– Ну що б хотілось побажати. Викладачам – терпіння. І щоб вони не ставили двійки. Я за час своєї роботи жодної двійки не поставив. Двійка – це не метод навчання. Викладач має навчити розуміти динаміку, штрихи, звуковилучення. А учням хочу побажати старанності та любові до музики. Знаєте, зараз діти не так серйозно ставляться до музики, як це було раніше. Та й ефір настільки перенасичений якимось незрозумілими композиціями. Одним словом, музика є, але немає музичної культури. Любіть музику, вона дарує зовсім інше світосприйняття!
![](/uploads/posts/2019-10/medium/1569913535_cafwtgwicacyxrovca45ca76cambzk07cajfnosicabpmmbgcacsojo7cagd9ys9casrgn0pca31hz9wcap4zv44cau8dt1scapaeg5acauttahgca8ffsbvcamgrmhdcay4f8v7cagx99jjcaxylo6dcazpyg5e.jpg)
На цьому наша раптова зустріч завершилася. Василь Ілліч розклав свою тростину і впевнено покрокував додому, не подаючи й натяку на свою ваду зору. А я, навпаки, відчула себе людиною з обмеженими можливостями… Тому що найчастіше ми самі себе обмежуємо через лінь, буденність та зайву метушню. А варто приділяти час прекрасним і справді потрібним речам, а не дрібничками. (Пам’ятаєте про банку з піском і кульками?). Словом, ця коротка зустріч залишила в моїй душі слід і привід для роздумів.
Любіть музику, поважайте своїх викладачів, шануйте тих, хто навчав доброго та світлого. Всіх з міжнародним днем музики!
У відео Олени Гнасько можна побачити виконання Василем Мурованим власної композиції «Жартівливі награвання».