Люблю фото, де мої скульптури разом з вами, – Сергій Кляпетура

Фестиваль дерев’яної скульптури «Ладижинський гай» 4 вересня підбив усіма довгоочікувані підсумки. Про те, як народжується краса, і що залишив для ладижинського дендропарку скульптор з Кам'янця-Подільського Сергій Кляпетура, читайте в нашому матеріалі. 

Зі слів автора дерев'яного «Козака» є тонкощі з вибору деревини для майбутньої скульптури. 

– Вибір дерева – це, як російська рулетка. Завжди на твір потрібно мати запасний матеріал, адже не має гарантій, що всередині колода матиме гарний вигляд, як і ззовні. Не можна розраховувати, що молоде гарне дерево не матиме всередині якийсь недолік, бджолині гнізда чи щось на подібне. 

– Сергію, коли скульптура готова, які робите наступні процедури? 

– Ми випалюємо її. Це надає і вигляд старовинного дерева, та і текстура дерева стає більш гладкою, адже обгоряють дрібні сучки. Та чи не найголовнішим фактором є той, що обгоріле дерево не їдять комахи. Потім убезпечуємо твір від атмосферних чинників. Воскуємо та покриваємо хімічними засобами, для того, щоб дереву не була страшна ані вода, ані інші опади. 

– На фестивалі не має аматорів, а лише фахівці. Скажіть чи може людина без освіти просто взяти та зробити твір з дерева? 

– Важко сказати. Адже шлях до професійного виготовлення скульптур починається з художньої школи, потім художній вищий навчальний заклад і вже потім практика. 

– Без сумніву ви є творчою людиною. Письменники беруться за перо у хвилини натхнення чи душевного пригнічення. Коли ви відчуваєте потяг до своєї справи? 

– В моменти ейфорії. Але тут ще крім поривів фантазії завжди повинна бути присутня точність та розсудливість. Щохвилини треба тримати все на пульсі, адже в руках потужний інструмент, і можна, замріявшись відтяти чогось лишнього, те, що вже не можна вклеїти. 

– Який проект, серед виконаних Вами, є найбільший за розмірами? 

– В складі української команди я брав участь в «Сніговому фестивалі» в Канаді, й твір був параметрами 6х4х5 метрів. Ми працювали в трьох над цим проектом. 

– Чи є у вас особливі ритуали перед початком нового проекту? Як налаштовуєтесь? 

– Мій ритуал – то малювання. Бувають часом такі прогалини в роботі – легкий транс. Коли потрібно на день-два відійти від виконання скульптури. І коли я відчуваю таку напругу, то берусь за малювання. 

– Чи є у вас емоційний зв'язок зі скульптурою, крім того, що ви майстер, а це – ваш матеріал?

 – Так, звичайно. Я мушу відчувати своє полотно, його пружність. 

– Коли у вас відбувається найбільше емоційне наповнення? 

– Можливо на таких симпозіумах. Адже феномен його в тому, що здибається певна кількість людей, які можуть бачити один одного вперше і обмінюватися досвідом. Це завжди виклик. А якщо говорити за міжнародні фестивалі, то хвилюєшся, аби не впасти лицем…, як кажуть, за свою країну, не осоромитись. 

– Чи трапляється так, що в ході роботи ви категорично видозмінюєте виріб? 

– Буває. Коли ти знімаєш певний шар деревини і з'ясовується на превеликий жаль, що дефект на деревині саме в тому місці, де за планом мало бути б обличчя скульптури. І все. Потрібно змінювати композицію. Повертати. Міркувати як обернути скульптуру. 

– Як потрібно доглядати за скульптурою, якщо, уявімо, я вирішила встановити її в себе в саду? Які є тонкощі та необхідні процедури? 

– Так, час від часу скульптуру потрібно покривати органічними чи неорганічними хімічними засобами, насичувати її сумішшю на основі воску чи бензину. Звичайно ж, з часом з'являються дрібні незначні тріщини, але вони не псують загального вигляду. 

– Скільки років живе паркова дерев'яна скульптура? 

– Скульптура живе кілька десятків років, звичайно ж, якщо її не руйнувати, не рубати сокирою (посміхається). 

– Який ваш наступний проект? 

– Поки що конкретних планів не маю, але є замовлення в себе вдома.

– Чи плануєте брати участь на наступний рік у фестивалі? 

– Я, несподівано для себе, другий рік беру участь. Попереднього року ми відзначили, що Ладижин комфортне та спокійне місто. Майстер, котрий був з нами торік, якось сказав, що краще було лише в Люксембурзі (сміється). Загалом нас гарно приймають. Тішуся, що це стало якоюсь традицією, адже два рази уже тут ми були. 

– Вочевидь Бог любить трійцю? 

– Саме так. Як Бог дасть. В одному місті за 5 чи 6 років ми залишили близько 40-ка скульптур, тому з задоволенням оздобимо і ваше. 

– Яка найбільша винагорода за вашу роботу? 

– Як у кожного митця – любов до його витвору. Коли люди фотографуються з твоєю роботою то дарує тепло в середині тебе.