Ладижин на конкурсі представляла відома поетеса, авторка багатьох поетичних збірок, бібліотекарка Ладижинського коледжу ВНАУ Світлана Кринична. У номінації «Авторська поезія. Громадянська лірика» ладижанка презентувала три авторських вірші: «Не забувай ніколи звідки родом», «Ластівки» та «Горські сливи», і отримала визнання – диплом лауреата І ступеня у категорії 24+.
Л’Новини дізнавалися у відомої поетеси родом з Василівки, як воно – бути поетесою у провінційному містечку. В нагороду за приємне спілкування отримали і прем’єру вірша, яким із задоволенням ділимося з нашими читачами.
– Пані Світлано, коли побачила світ Ваша перша збірка?– Це було у 2008 році, вона називалась «З глибини криничної душі». Потім були «Світанками вишиті весни» та «Липою квітує надвечір’я».
– Вас часто зупиняють на вулиці з проханням прочитати свіжі вірші?
– Так, буває, що і на вулиці, і телефонують часто додому: «почитай мені щось». Звісно у більшості випадків це жінки. Їхня душа ближча до лірики. З моїх постійних шанувальниць Саша Полякова. Людина любить поезію. Бо вірш, як красива жінка – її слухаєш, нею милуєшся, нею надихаєшся. А є ще Віра Іванівна Горбань з Тростянчика. Їй так припалі до душі мої вірші, що вона для мене вишила неймовірно красиву сорочку.
– Але ж у Вас є й зовсім не ліричні твори, наприклад, вірші, присвячені АТО. Маєте на них відгуки?– Так. У 2015 році ми випустили обласний альманах «Захисник, повертайся живим!». Ці книги ми тоді відправили в АТО. І до мене у соцмережах написав з АТО мій земляк Олег: «А я Вас читав». Виявилося, що він тоді служив на Луганщині під Трьохізбенкою. І він написав мені неймовірно зворушливі слова, мовляв, коли він прочитав мої вірші у цьому альманасі, йому аж жити захотілося. Він про це навіть мамі написав, яка тоді була у Європі на заробітках.
– Скільки часу потрібно для того, аби видати в друк власну збірку?
– Буває по-різному. Адже не важливо, чи книжка груба, чи тоненька. Важливо, що у ній. Чи воно сприймається людьми, яка там душа.
– Скільки віршів можете написати впродовж місяця? Від чого це залежить?
– Все залежить від натхнення. Буває, що і жодного, а буває, що іде такий потік, що й не спинити. От, наприклад, сьогодні написала вірша:
«У ярку, як призабула пісня,
Кущ бузку у голубім вбранні
Загубився серед дров і ріща,
Квітне у високім бур’яні.
І такий забутий, давній-давній,
Заслоняє вечір фіранки.
Росами умитий легко зрання,
Дістають до пруття коляки.
Він вбирає в себе повінь неба.
Вітер в нього – то найкращий друг.
І лоскочуть листя тонкі стебла,
Котиться цей непохитний пруг.
Кущ бузку, як призабуле слово.
Тільки пташка доторкне крилом.
Кучеряво, ніжно, празниково
Розцвіли бузки уздовж селом».
– Гарний вірш. Чомусь в ньому відчуваєтьсясум та самотність.Одразу виникли асоціації з карантином. До речі, як пандемія вплинула на Вашу творчість?
– Карантин змусив нас усіх перейти на онлайн-спілкування. Усі творчі зустрічі проходили у google meet. Мені дуже щастить на добрих людей – завжди допомагають та підтримують.
– Як рідні ставляться до такого захоплення?
– Спочатку було важко, а тепер уже всі звикли. Я постійно їжджу на виставки, конкурси, фестивалі. Я там, де я хочу щось побачити, відпочити душею, напитися отого самого сонця, яке живе в людях. Тому мене завжди відпускають на такі заходи, і усіляко допомагають. Наприклад, подарували телефон з диктофоном, щоб я могла записати вірша, коли немає під рукою паперу та ручки. А вдома зошити й ручки лежать у всіх шухлядах та біля ліжка, щоб, якщо вночі почне з’являтися вірш, швиденько його можна було записати. До речі, я ще студентка Тульчинського коледжу культури, вивчаю бібліотекарську справу.
– Що найважче на цій культурній стежині?
– Найважче – не писати. Бувають періоди, коли не йде слово. Тоді навіть відчувається брак тієї енергії, яку отримуєш від народження кожного вірша.
– Що ж, пані Світлано, щиро зичу Вам ніколи не відчувати спраги сонця, яке живе в людях, і постійно підтримувати заряд енергії від щойно написаних віршів.
Спілкувалася Тетяна Поліщук