• Отець Михайло, доброго дня в нашій студії. Сьогодні тема віри та духовної підтримки, коли йде війна з таким ворогом як росія, особливо важлива. Як казали друга армія світу, а насправді вони просто великі за кількістю. І як ми бачимо вже два роки війни минули, а ми продовжуємо воювати та дуже молимось за те, щоби швидше настала Перемога. Сьогодні ви очолюєте релігійну громаду у Ладижині, саме ПЦУ - Православну церкву України, яка є канонічною та має підтримку церков світу. Представте, будь ласка, свою релігійну громаду.

- Усі ладижинці добре знають, що у нашому міському парку є Свято-Миколаївський храм в якому я і є настоятелем. Також на етапі будівництва знаходиться церква Успіння Пресвятої Богородиці. Заснована наша громада в 1995 році. Однак ми рахуємо з 96-го, коли, власне, почалось моє служіння у цій громаді. Підтверджують цю дату і документи на храм, які я робив, адже коли прийшов - не було нічого. Тоді цей храм мав назву Успіння Пресвятої Богородиці, на таке ім'я було закладено перший камінь. Але при освячені престолу, за церковними канонами, потрібно було дати храму другу назву. Громада вирішила, що це буде Свято-Миколаївський храм, на честь святителя Миколая. Позаяк, дуже часто ми звертаємось до Святого Миколая в подорожах, хворобах, загалом проблем наших досить багато. Так і з'явився наш Свято-Миколаївський храм. З Божою допомогою надіємось, що колись добудуємо храм, але для цього спочатку потрібно подолати одну проблему, яка є в нашій країні — це війна та втрата людей. І з цим миритись не можливо.

В нашій країні вже десять років йде війна. Як її тільки не називали, АТО/ООС та незмінно одне — жахливі наслідки, які вона приносить. Проте люди не втрачають віри у перемогу та обмежуючи себе багато у чому постійно допомагають. 

Все що можемо зібрати передаємо на фронт воїнам — це і молитовники, і речі, і продукти. Разом виготовляємо окопні свічки, багато хто з вірян громади долучається до різних благодійних зборів, допомагає плести маскувальні сітки, виготовляє консерви, пече смаколики, шиє та в'яже речі для військових. Люди приносять все, що можуть. Ця справа для нас усіх є однією з найважливіших. Мій син теж на фронті, і тому це болюча тема.

• З початком повномасштабного вторгнення росіян, як змінились потреби та запити парафіян?

- Звичайно, війна внесла свої корективи. Багато людей, які ще вчора жили в ілюзії, що ми єдиний братній народ - мусили змінити свою думку. Той, хто вчить історію знає, що нічого спільного з цими варварами у нас ніколи не було, крім нищення наших людей шляхом геноцидів. Люди зрозуміли, що так бути далі не може. Тим більше коли у 2019 році Вселенський патріарх Варфоломій надав автокефалію Православній церкві України. Узаконив українську церкву, визнав її. Дотепер його слова транслюються на різних медійних платформах, де він наголошує, що на території України є єдина канонічна церква — це ПЦУ. Багато хто це сприймає та розуміє. Тому ми надіємось на те, що люди усвідомлять, що Україна має бути єдиною. А церква має за свій обов'язок, не тільки виконувати потреби людей, а ще й бути єдиною, разом з державою проти ворога.

• Я пам'ятаю, як ви починали в 1996 році і уявляю наскільки було складно. Тому що російська пропаганда доволі потужно працювала проти церкви України. Нам постійно насаджали саме церкву московського патріархату. За каденції Януковича, якщо не помиляюсь, вони змінили навіть назву та стали Українською Православною Церквою вже без приставки «МП». Тоді вже почали юридично намагатися переконати, що вони місцеві та належать Україні. А ми ж пам'ятаємо, все пам'ятаємо як це було. Навіть узяти церковний календар з яким сьогодні відбулись зміни. Людям важко сприйняти, що його переробили під час радянських часів. Це справді дуже складно зрозуміти наскільки важко нам повертатись до свого коріння.

- Звичайно, так і є. Але ми історично були частиною Європи. Щодо церковного календаря, то в травні 2023 року відбувся Собор, на якому було внесено зміни до нього. Але разом з тим зазначено, що люди мають право самі вирішувати переходити на сучасний (новоюліанський) календар чи залишатись на старому (григоріанському). Це було і є право кожної громади. Ніде не написано, що це є обов'язковим. До цього людина повинна підійти свідомо. Повинно прийти розуміння, що це важливо для країни та церкви. А церква — це ж і є люди. Тому ми зібрались нашою церковною громадою, і вирішили підтримати перехід на новий календар. Має пройти чимало часу, аби люди звикли до нових змін. Але найголовніше, щоб без спротиву та сварок. От ви візьміть будь-яку церковнослов'янську книгу: “Євангеліє”, “Житія святих” — так воно і було. Тому нам це потрібно, ми повинні єднатись з усім цивілізованим світом.

Всі пам'ятають 1054 рік — Великий розкол християнської церкви на західну та східну. Коли тоді святкували Різдво? 25 грудня. Відтоді відбулось багато змін, будувались імперії й ніхто нас не питав, коли змінювали церковні дати. Тому зараз кожен має право вибирати.

• Мені здається, що святкувати Різдво 25 грудня — це навіть для економіки країни краще. Ми дивимось на Західний світ, де підготовка до зимових свят розпочинається ще з листопада. І Новий Рік, це як логічний підсумок тих святкових приготувань. Я переконаний, що ми звикнемо, повернемось до того, що було колись нашим.

- Церква наголошує – “не заставляй” ні постити, хоч це і корисно для організму, ні тим більше примусово відзначати якійсь святкові дати. Це вибір кожного. Я думаю, що така дуже мудра позиція приведе до більшої єдності церкви та держави. Бо інакше нам буде важко будувати суспільство, нашу Україну. Яка нам дана Богом. Це земля, яку споконвіку кожен хоче мати, її вивозили, бо вона є «райською». Ми поки що не вміємо цінити це, але я думаю, що навчимось. Особливо після кривавих жертв наших дітей, батьків, друзів, якими вкрита сьогодні земля вірю, що зможемо зрозуміти та усвідомити ціну цієї боротьби. Великою частиною всього, що зараз відбувається є наша байдужість. Мені деколи заперечують, мовляв, це не так, тут немає нашої вини. Проте є. Ми раділи в 91 році? Надзвичайно! Ні краплі крові, отримали державу. І замість того, щоб почали її будувати ми почали займатись кожен своїм.

• Війна народила нову для України професію — капелана. Мені здається, що ви, отець Михайло, навіть не знаходячись на фронті виконуєте схожі функції тут в нашій громаді. Чи я помиляюсь?

- І так, і ні. Так, тому, що функції капелана і священника є однаковими. Ні, бо на фронті зовсім інший підхід до питань, моральних потреб військових. Тут в тилу, ми маємо значно більше можливостей, щоб, наприклад підготуватись до сповіді, більше часу обміркувати свої питання, потреби. Там часу немає, капелани теж гинуть. Однак тут у відносній безпеці ми повинні робити все що від нас залежить з не меншим натхненням та силою, як це роблять наші військові капелани. Бо прийде час і спитають, а що ти робив?

Згадайте майдан та тих, хто у ньому брали участь. Це були представники різних національностей, конфесій. Всі крім адептів однієї церкви, яка по сьогодні називає Революцію Гідності “братовбивчою”. Я сподіваюсь, що і вони зрозуміють своє право служити там, де хочуть, і підкорятись тому кому хочуть. Держава це забезпечує. Однак від них треба єдине - зареєструвати правильну назву — Російська Православна Церква (за кордоном). Щоб люди знали в яку церкву йдуть. А далі вже вибір за людьми. Чомусь немає таких проблем з іншими релігійними організаціями, зрештою їх багато, і кожен йде своєю дорогою.

• Якою була ситуація на початку повномасштабного вторгнення росії? Чи не було остраху за своє життя, родини? Ми знаємо що священники, лідери громадської думки, журналісти були внесенні до «розстрільних списків». Їх повинні були знищувати, і такі випадки були для дестабілізації ситуації в громадах. Ліквідовували тих, хто у першу чергу ніс українську віру.

- Так я знаю про такі списки. Але тут важливо розуміти, що родом я з Західної України. І коли я тільки-но молодим священником отримав паству в Ладижині, то було всяке — і в ліс вивозили, і обіцяли дітей зробити наркоманами. То були важкі часи. А в перші дні війни я дійсно був наляканий такою ситуацією. Одного дня я приїхав до храму та побачив, що брама була зірвана. По території ходили озброєні чоловіки, але на щастя вони швидко перехрестились та поїхали. Ким були ці люди, я й досі не знаю. Але страх був.

• Але Ви залишились, не злякались…

- Як я міг?! Мій брат служить на Херсонщині у селі Золота балка. Напевно, не раз чули як її бомблять. То він мусив виїхати, бо полювання йшло саме на нього. Там страшне було. А нещодавно прилетіла ракета прямо в храм та вщент його рознесла. Це є війна і ми розуміємо, що може бути всяке. Немає право священник поїхати додому тільки тому, що йому страшно!

Так само наші хлопці, які йдуть воювати, хіба щоб гинути? Ні, в них є надія, що переможемо. Тримає надія, тримають люди. З дому дзвонили не раз, мовляв, усе залишай і їдь до нас. Але ж воно всюди страшно, скрізь прилітає. Страшно було. Дуже. Підтримувала дружина. Я знав прекрасно, що священники УПЦ МП володіють усією інформацією про мою родину. Я думав, що якщо у двері, хто постукає, то не знаєш хто прийшов. Такий час. І тепер ми бачимо, що коли ми разом, ворога можна долати. Хотілося б щоб у нашому місті всі були єдиними. Я спілкуюсь з представниками різних конфесій. У нас одна тема: як позбутись цього ворога? Так само представники УПЦ МП вони теж мають право вірити в того, в кого вони хочуть, але це потрібно зробити правильно. Однак настрої, які вони сіють, розлади в місті - думаю, що цим вже повинна займатись відповідна служба. Там Бога мало лишається з кожним днем. Як можна дозволити собі сказати іди вбий, освятити ту ракету, щоб летіла і нищила «хохлів» і «бандерів». Мене тільки нещодавно перестали називати «бандерою», так я був тут першим. Але нічого.

• Думаю, що ваш приклад, як саме духовного наставника, який не залишив свою церковну громаду — це гарний приклад духовного лідерства.

- У нашому регіоні ніхто не покинув свою громаду.

• Мені от що цікаво. У нашому місті багато церков, які належать до московського патріархату, і ми це розуміємо. Хоча вони себе так не називають. Але ж стільки часу минуло з моменту вручення Вселенським патріархом Варфоломієм Томосу єдиній помісній церкві в Україні, також ПЦУ отримала підтримку з боку світових церков, які визнали її канонічність. Так чому ж вони не переходять в справжню українську церкву, а залишаються під московитами? Я не за людей, які ходять в храм. Їм треба багато пояснювати, а це насправді дуже складно. Коли людина прожила 100 років в радянському стилі, як то кажуть, а потім має знову йти в європейський. Ставати таким, яким був пра-пра-дід. Це складно. Але ж священник то розуміє. Він освічена духовна людина. І він міг би стати лідером для своєї громади. Мене, якщо відверто, дуже дивує цей факт. Чому патріотично налаштовані люди в нашому місті продовжують співпрацювати з РПЦ та зомбувати наше населення?

- Страх. Гроші. Я добре розумію, бо в мене дядько служить в УПЦ МП на Херсонщині. Там не так дають присягу Богові, як іншим службам. Це найперше. По-друге, це особиста категорична позиція священників УПЦ МП, що вони ніколи не перейдуть. Їх думка не змінилась за 10 років, і важко повірити, що зміниться. Був час коли я пропонував об'єднатись, нащо мені сказали “трошки пізніше”. Вже навіть Томос був, все одно “трошки пізніше”. Навіть, якщо під якимось тиском людей вони перейдуть, чомусь здається, що друзями навряд чи стануть. Якби ще мене війна не стосувалась, знаєте. У мене багато рідних — син, однокласники, друзі. Багатьох з них ми вже провели в останню дорогу. Кожна похоронна процесія проходить через мене — мені це невимовно болить. Але не можу я понести більшого хреста, який маю. Я б хотів. Але ні. Потрібно нести свого.

Звісно, є багато чудових прикладів, коли громада разом зі священником приєднується до ПЦУ. Але ж то вони разом, у єдності. Але ж коли піп говорить категорично “ні”. І навіть після надання Томосу, і після виходу з-під порядкування Вселенського патріарха. Юридично тепер вони є сектою.

Часу нам треба, але його немає. Бо щодня якась родина отримує свого сина чи доньку в труні. Люди багато розуміють. Цих новин зараз дуже багато, і все осягнути та сприйняти важко. Але не помиляється той, хто нічого не робить. Може й ми, в чому помиляємось. Але ж хто такий священник без людей. Ну так, лишиться з саном, і начебто може щось робити. Але це є не його місією. Вона у тому, щоб бути разом з людьми.

• Хочу повернутись до вашого храму. Коли ви святкуєте храмове свято?

- 6 грудня.

• Але ж 6 грудня - це не лише храмове свято, а ще й день Святого Миколая, коли всі дітлахи чекають на подарунки від святого.

- Так, подарунки дітям потрібно робити завжди. В міру своїх можливостей, звісно. Ми бачимо який зараз час, і хочеться їм радіти частіше. Бо ж поки наші батьки живі, ми почуваємося дітьми, скільки років би нам не було. І це дуже цінно. Тому цей день для нас є справжнім святом.

До нього присвятили освячення купола, який нещодавно встановили над молитовним хрестом та храмової ікони, яку написав наш талановитий художник Дмитро Самошевський. Гроші на виготовлення купола ми виграли узявши участь у міській програмі «Громадський бюджет» за співфінансування Фонду "МХП-Громаді". Народний депутат Микола Кучер, як завжди, підставив міцне плече та додав коштів для здійснення нашої мрії. Люди ходили, голосували за цей проєкт. Я навіть не міг собі уявити, що люди так об'єднаються. Ми зробити доріжки, облаштували криничку на території храму. Разом можна щось робити. Щоби я сам міг зробити без людей? Нічого. А так будемо мати свою приємну дату.

• Шлях духовної віри він є важливим і саме важкі періоди в житті людини підштовхують ближче до Бога.

- Подивіться на життя будь-якого святого, кому з них було легко? Але кожен з них продовжував йти своєю дорогою, хоч десь не вдавалося, і не любили. Та Спасителя не любили, а його послідовників тим більш. Своїм життям вони доводили, що служать не людям, а Богові й людям. Це важко, бо в кожного з нас є свої недоліки. Я завжди наголошую, що ворога нищити можна не лише танком, до нього треба молитви. Бо людина сама по собі творіння Боже, тобто добра людина. А от якщо нею керує погане, то однією зброєю ми тут не переможемо. Споконвіку люди об'єднувались в молитві та тоді долали будь-якого ворога.

• Дякую, вам отець Михайло, що завітали до нас у гості. За спілкування на таку глибоку та важливу тему. Одночасно згадали вашу громаду, ваші здобутки. Дізнались, що 6 грудня на Миколая відбудеться божественна літургія, по завершенню якої відбудеться освячення купола над хрестом та храмової ікони.

- Перемоги і якнайшвидшого повернення наших дітей додому. От що ми хочемо.