Біль, котрий не вщухає, кохання, яке все рідше справжнє, злободенний побут, неординарна жінка, справжня мати, ображена країна – це все можна знайти у поезії Алли Журавки. Хоч живе вона в Ладижині, у своїх віршах вона далеко за його межами. За тисячі кілометрів попереду слова, засіяні на багатьох актуальних тематичних стежках, що ведуть навпростець до людського серця, щирої сльози, відвертості та невтомності. «…Пісню життя я співати не втомлюся», – цитує пані Алла рядок зі свого вірша в інтерв’ю для «Л’Новини». Тож яка пісня поета – легка, мелодійна та грайлива, чи болюча з криками й сльозами, дізнаємось у відвертій розмові з ладижинською поетесою.

– Пані Алла, в якому віці вперше засіяли поетичне поле?
– Я почала писати  в 4-5 класі. І це було завдання від вчительки. Я написала вірш з 2 строф, який відзначився у Москві. Мені прийшов лист, коли я навіть і уявити цього не могла. В листі йшлося про те, що мене запрошували на навчання в Москву. Та я зростала під турботливим вихованням моєї бабусі, котру я ні за яких умов не могла покинути. Проте, умова була, що нас забезпечать необхідним, та бабуся зможе поїхати також. Я не уявляла, як моя бабуся зможе без землі, городу та всього такого близького її серцю. Тому відхилила цю пропозицію. Хоча життя не раз повертало мене в ту Москву, щоправда, доводилось мені не вчитись, а працювати, аби забезпечити своїм дітям гідне життя.

– Що найкраще лягає на папір? Яка улюблена тематика?
– Те, що близько до мого серця – це життєві історії. Вони такі різні. Часто люди кажуть: «так наплакалась поки читала». Так і в мене. Душа інколи плаче, коли чуєш чиюсь бентежну історію. Мої болючі й завжди актуальні теми про рідну серцю Україну, про те, що хвилює щодня, різні життєві ситуації. Тема матері та дитини також для мене близька. А от тема кохання трохи віддалена. Я в силу свого віку дивлюсь на практичний бік, а час, коли метелики лоскотали в животі, минув у років 20. 

Пишу також для дітей. Мій блокнот з загадками та різними віршиками вже такий пошарпаний, адже мої онуки вже завчили вміст напам’ять. Тому прошу в Бога часу та сили, щоб напрацьовувати більше матеріалу. 

Я різна у своїх віршах, можу підтримати або рубом відрубати. Я так думаю. Будьмо ж відвертими.
– То якою Ви буваєте у своїх віршах частіше – ліричною чи жорсткішою?
– Мабуть, більше жорсткіша. Бо мене бентежить, як все стрімко змінюється і частіше не на краще. Мене бентежить спорожніле село, земля, яка раніше була незаймана, доступна для прогулянок, а зараз все густіше видніється колючий дріт з написом «Приватна власність». «Приватна власність»?! – нема що сказати. Тяжко дивитись, коли дітей зараз виховують гаджети, а люди прагнуть все більше вилити бруду в соціальних мережах. Люди засуджують і обговорюють інших, не помічаючи своїх хиб. Важче стає писати про все хороше, а частіше просто неможливо…

– Чи ведете лік своїм поетичним дітищам?
– Ні. Конкретного числа я не маю, але знаю, що на 5 збірок назбираю віршів. Я уже маю дитячу збірку «Рожевий колір літа» та «На відстані сльози». Проте планую скоро допрацювати майбутню збірку «Зорепади доль». Думаю, що 500 вже існують.

– Багато людей пишуть «в шухляду», бо, можливо, сумніваються у своїй геніальності, соромляться виносити ці доробки в маси. Що порадите таким невідомим поетам?
– А ви думаєте, я вважаю себе геніальною? Ніколи. Чи популяризую себе за межі мені доступного? Я пишу для своєї аудиторії, яку знайшла. Я не люблю публічності, мені не потрібна відомість чи впізнаваність. Я не люблю виступати на сцені, часто не можу прочитати вірш так, як я його відчуваю. Колись в мене була така ситуація, що я, надихнувшись однією розмовою з приємною та поважною для мене людиною, за ніч написала 17 поезій. Цілих 17! В мене вже стулялись очі, але я думала, що я ще не все сказала. Тому продовжувала писати. Але коли я переспала з тими думками і взялась редагувати нічні вірші, котрі мені навіяло безсоння, то розчарувалась і здивувалась. Адже вони мені зовсім не сподобались, і виникло бажання їх знищити.

Проте, мені дали слушну пораду відкласти їх. Вони знайдуть себе в інший час, тому я послухалась. І раджу всім молодим авторам не кидати кінці у воду при першій спробі. Адже я в кожній своїй новій поезії вчусь чомусь новому. Пам’ятайте, що вірш потрібно частіше навіть бачити, аніж просто чути, тому публікуйтесь обов’язково. 

Показуйтесь та слухайте людей, які вас коригують чи поправляють в певний спосіб. Адже похвала це добре, але конструктивна критика безцінна. 

Є й інший бік: є такі поети, котрі видають книги, бо просто мають гроші. Зараз простіше: маєш гроші – видаєшся. Жодної перевірки чи цензури. Але якщо ми купимо таку книжку, то збідніємо і не лише фінансово. Та зауважу, ваші перші вірші – це як перші вишиті серветки: десь хрестик може не в один бік бути перекритий, але він пам’ятний і цінний. Не зациклюйтесь на недоліках. Вдосконалюйтесь і читайте.

– Скільки ви читаєте, та хто серед поетів чи письменників мотивує і надихає?
– Я читаю, як тільки є вільний час. Одну чи   дві години. Подобається військова тематика. Взагалі, чим більше я читаю, тим більше хочу писати. І ще маю звичку   читати ззаду наперед. Може це неправильно, але мені хочеться подивитись чи влаштовує мене закінчення. 
Моїми фаворитами є Ліна Костенко, ладижинець Григорій Наволочко, Раїса Гарбуз з Теплика. Також приємною та неординарною людиною для мене є Емма Бабчук. Якось ми зустрілись з нею у Вінниці. Вона приїхала з Києва з метою розвитку молодих талантів. І її я часто чула по радіо, але коли побачила та почула її мелодійний голос наживо, то не аби як приємно здивувалась. Такий ніжний голос та відмінну українську вимову не часто почуєш. 

– Чи необхідно молодим поетам шукати товариства та спілки поетів для розвитку?
– Звичайно. Якщо поет хоче бути почутим та працювати на вдосконалення, то колеги-поети допоможуть, надихнуть та вкажуть на помилки, через які самі пройшли. Спочатку я була в тростянецькій спілці письменників «Джерело», та згодом воно розформувалось, і я залишилась в ладижинських «Стожарах». Тут мене підтримують колеги, у нас всі різні стилі. Ми всі доповнюємо один одного. Та, взагалі, щоб я робила якби не мудре потрібне слово колег? Було б більше недосконалої поезії серед доробку. 
Я воліла б щотижня збиратись з поетами відомими чи маловідомими. Цікавить серед цих людей лише те, на скільки людина розуміє, про що пише, простота і доступність, а не набір хитромудрих слів.
– Ви жінка XXI століття. На вашу думку, як повинна виглядати сучасна пані?
– Я завжди була відповідальною за багатьох близьких людей. І часто була сильнішою, ніж це потрібно жінці. Я не ганялась за екстравагантним одягом чи сантиметрами на талії. Завжди приймала себе такою, якою я є: інколи грубувата, прямолінійна, відверта, але жива. Ми – сучасні жінки – не крихкі оспівані поетами Катерини чи Тетяни, але ми вміємо сильно та віддано кохати. Ми на стрімкій стежині, напрям якої ми обираємо самі, але хочемо, щоб нам дарували  квіти.