Ладижин C


Стрічка новин

10:46
Марш військових до 14 жовтня стане в Ладижині щорічним
16:42
Кількість випадків захворювання на COVID-19 в Ладижині перевалила за тисячу
15:55
Ладижинці здобули призові місця на обласному чемпіонаті з пішохідного туризму
10:18
Хореографічний колектив «Акварель» став призером Всеукраїнського конкурсу
09:20
Класичним самбо в Ладижині все більше цікавляться дівчата, а хлопці обирають бойове
14:20
Пейзажі Дмитра Самошевського можна побачити у Тростянці: персональну виставку відкриють 13 жовтня
12:38
У Ладижинській ЗОШ № 4 презентували оновлений простір шкільної їдальні
11:24
З січня 22 року в Гайсинському районі дислокуватиметься батальйон територіальної оборони
15:02
На Ладижинській ТЕС почали розвивати екологічний та промисловий туризм
14:28
Ладижинські бадмінтоністи вперше взяли участь в обласних змаганнях
14:13
16 призових нагород вибороли ладижинці на чемпіонаті України з універсального бою
13:34
Бюджетний барометр Ладижина за період з 04 по 10 жовтня 2021
17:26
Державна міграційна служба офіційно повідомила про закриття підрозділу в Ладижині
16:06
Ветерани АТО запрошують ладижинців на марш 14 жовтня
11:13
В Ладижині постійно зростає кількість хворих на ковід (+12 за добу)
08:53
Мешканці Піонерського до вечора 7 жовтня будуть без води
15:47
У жахливій ДТП під Краснопілкою загинув літній ладижинець
14:37
В Ладижині розпочався опалювальний сезон
12:35
В Ладижині на COVID-19 хворіє 31 особа
11:02
COVID-19: чому не доступні інструменти «електронного врядування» для громад?
12:09
Двадцять нагород обласного чемпіонату здобули ладижинські «Козаки»
08:56
Ладижинець Микола Вітюк – триразовий чемпіон світу з паверліфтингу
12:50
Бюджетний барометр Ладижина за період з 27 вересня по 03 жовтня 2021
11:58
В Ладижині фура на ходу загубила колесо, від удару двері ВАЗу вигнуло в середину
11:31
В Ладижині поліція ліквідувала організоване злочинне угруповання, члени якого організували виробництво та збут наркотиків
08:54
Відпочити від буденності й перезавантажитися можна на лавці-сові у Ладижинському дендропарку
14:22
Майбутнє великої сцени: першачків Ладижинської музичної школи посвятили у музиканти
14:02
Ладижинські діти взяли участь у середньовічних розвагах
09:22
У Ладижинському дендропарку з’явилася витончена білявка
11:40
Два баранчики – нова найулюбленіша дитяча локація Ладижинського дендропарку
Більше новин
» » » Вів бій, як справжній воїн: Антон Швець міг би здобути медаль у Токіо, якби поруч був його тренер, – Сергій Брушніцький

Вів бій, як справжній воїн: Антон Швець міг би здобути медаль у Токіо, якби поруч був його тренер, – Сергій Брушніцький

Фото: Сергій Брушніцький
МІСТО / Спорт / ТОП / Інтерв’ю
2 367
0

Третього вересня 2021 року вся Україна вболівала за чемпіона світу та Європи з паратхеквондо Антона Швеця, котрий провів на паралімпіаді у Токіо два напружених поєдинки. Онлайн-трансляцію боїв провела українська паралімпійка Вікторія Марчук на своїй сторінці у фейсбук (бій_1бій_2). Вікторія не лише транслювала відео наживо, а й одночасно передавала Антонові поради, котрі писав у коментарях до відео його тренер Сергій Брушніцький. 
Довгих вісім років вони спільно та наполегливо працювали на результат, аби пройти усі кваліфікації, отримати необхідний міжнародний рейтинг та забезпечити Антону Швецю участь на паралімпіаді у Токіо. За цей час параспортсмен та його тренер стали однією сім’єю. Інакше і бути не могло – щоденні виснажливі тренування, участь у численних чемпіонатах різного рівня з паратхеквондо, здобуття титулів та нагород і впевненість у тому, що разом – спортсмен і його тренер – дійдуть до спортивного олімпу. 

Та не так сталося, як гадалося. Антону – людині, котра живе з першою групою інвалідності та потребує постійної сторонньої допомоги, довелося їхати на змагання у Токіо самому – з валізами та інвентарем. Його тренер був вимушений залишився в Ладижині та спостерігати за поєдинками Антона у режимі онлайн через фейсбук-трансляцію і намагатися допомогти своєму спортсмену порадами, похапцем надсилаючи їх у коментарях до відео. Звісно,  це не спрацювало. Та все, мабуть, могло б бути інакше, якби тренер був поруч зі спортсменом. Адже Антон на чемпіонатах Європи та Світу протистояв різним спортсменам і не раз здобував впевнену перемогу та титул чемпіона. 

Першою в українському спорті про відсутність тренера на олімпіаді 2020 заговорила стрибунка із жердиною Марина Килипко – дівчина просто розплакалася у прямому ефірі, коментуючи на флешінтерв'ю свій результат на Олімпіаді в Токіо. Тоді українка посіла п’яте місце у фіналі, але могла виступити краще, якби на Олімпіаді дозволили бути присутнім її тренеру.

Те саме відбулося і на паралімпіаді-2020. У той час, коли команди інших країн везуть з кожним параспортсменом його тренера, масажиста, а деякі навіть спаринг-партнера, українські паралімпійці мають що мають. Чому так сталося, Л’Новини дізнавалися у тренера першого і єдиного ладижинського паралімпійця Антона Швеця, (котрий вперше представляв Україну на паралімпійських іграх у цьому виді спорту), майстра спорту України, Заслуженого тренера України, керівника СК «Сіндо» Сергія Брушніцького.

– Сергію Анатолійовичу, чому ви не потрапили на олімпіаду разом зі своїм вихованцем?

– Річ у тім, що у нас є квота: на одного тренера має бути 3 людини з інвалідністю. Він швидше їде, як особа, що супроводжує, а не як тренер. Я дивлюся по інших командах – там їдуть тренери, менеджери, представники країни, масажисти та навіть спаринг-партнерів беруть для того, аби люди продовжували готуватися, коли будуть там.  В нашій країні їдуть ті, хто призначений наказом міністерства. Ми ж якось 8 років до цього працювали та добилися непоганих результатів. Хто не знає – з липня 2016 року по лютий 2020 року я був старшим тренером збірної України з паратхеквондо. Ми починали з того, що на міжнародний чемпіонат в 16 році в нас  від України їхало лише 2 спортсмени. На чемпіонаті України, котрий ми проводили того ж року на Вінниччині, було разом п’ятеро атлетів. В 19 році у нас на чемпіонаті України вже брали участь 27 параспортсменів.  З 2017 року нас почав розвиватися ще один вид програми тхеквондо «пумсе». Двоє спортсменів стали чемпіонами Європи, ще двоє – призерами Європи. В 19 році в нас дві дівчинки Іванка Цапціна та Інна Трохименко стали бронзовими призерками чемпіонату світу. Ми рухали цей спорт. У 20 році мала бути олімпіада, і наприкінці 19 року мені вже почалися «рухи» стосовно поїздки на змагання. 

Потім був локдаун. Ніхто нікуди не поїхав. У 20 році ми відкатали 18 міжнародних онлайн-турнірів. Змагання відбувалися, як у запису, так і наживо. Тоді ми здобули багато перемог, але як з`ясувалося не ліквідні…

– Тобто на тренуваннях гарують усі – і тренер і спортсмени, і для кожного своя індивідуальна програма?

– Звісно. По-іншому не можна. Я, коли треную Антона, зав’язую і собі руки за спиною, щоб розуміти, наскільки важко йому тримати баланс. Я шукаю для нього методики, котрі допомагають йому тримати тіло, вчу його правильно стояти, щоб він не завалювався, не падав та не отримав травму. І так з кожним спортсменом. Коли ти бачиш, що в нього не виходить, то розумієш, що тобі потрібно ще трохи часу, щоб це засвоїти. Не можна збудувати спочатку дах, а потім будувати фундамент. Все має бути поступово й у правильній послідовності. Тому я вирішив, (і написав про це у фейсбук), що я припиняю… припиняю вести полеміку з кимось про те, як правильно потрібно діяти. І зараз Антон перебуває у пригніченому стані, тому що його викликають на збори, а його тренера – ні, тому що не лягаю під призначенців.У мене в багатьох моментах складалася подібна ситуація, коли ти намагаєшся пояснити, що вони (спортсмени, – ред.) в першу чергу люди, а потім вже спортсмени. А для декого вони в першу чергу – засоби, а потім вже люди.  Ну а Антону зараз кажуть: «Твій тренер тягне тебе на дно, ти ж розумієш, а не приїдеш на збір вилетиш зі збірної»…

– І ви готові «вилетіти» зі збірної?

– Я звільнився ще у 2020 році, а от спортсменів шкода, це для багатьох з них то стало справжнім захопленням, але вихід завжди є, принаймні варіанти точно…

– Тобто були пропозиції від інших країн?

– Я з 2012 року відмовлявся  від таких пропозицій. Тоді мене кликали працювати в декілька країн. Загалом було багато різних варіантів, але ж ми патріотами були до мозку кісток, та й Антон казав: «Ні, я Українець». А зараз, коли  він сам поїхав на олімпіаду, іноді маю думку, чи варто «впиратися». 
– Тобто ваш нещодавній допис у фейсбук, де ви написали «тепер, після закінчення наших з Антоном Ігор у Токіо я теж закінчую...», – є підтвердженням того, що ви з Антоном справді вирішили завершити тренування та припиняєте підготовку до наступних паралімпійських ігор 2024 року?

– Я не відмовляюся від своїх спортсменів. Ба більше, цього року ми розширюємо нашу діяльність. Адже в нашому місті тільки одна організація «Вікторія» налічує понад 70 осіб з інвалідністю. Для нашого маленького Ладижина це багато. І це лише офіційно.  А скільки їх туди не входять? Коли в мене у 2016 році з’явилися учні, котрі живуть з ДЦП, ми разом навчалися, бо я сам точно не знав, як з ними працювати. Літо в мене пішло на читання медичної та наукової літератури про роботу з людьми з ДЦП. Я згадував і свою курсову та дипломну, тому що тематика теж перегукувалася, спілкувався з людьми, котрі працюють з цією категорією, дізнавався, як вони це роблять. А потім потихеньку почав з ними працювати. Я підшукував під кожного з них свою індивідуальну методику, щоб спортсмен зміг зробити те, що я від нього хочу. Протягом певного періоду шукав обладнання та інвентар для роботи.  Випросив у своїх знайомих ходунки, щоб мої «парікі» могли  займатися. Волонтери зі всієї України мені допомагали й тепер  нас є купа реабілітаційного обладнання: вертикалізатори для тих, хто не може стояти – така спеціальна чаша – ти його туди вкладаєш, пристібаєш і він стоїть, тренується стоячи, в нього зміцнюються м’язи, він пітніє, він працює, ходунки, візки та інше. Так за чотири роки ми досягли того, що моя команда на міжнародних змаганнях входить до ТОП-5 з 64 команд-учасниць. Це ж про щось говорить? 

– За весь цей час ви отримували підтримку на державному рівні?

– Так, потрібно подякувати Українському центру з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт» та Паралімпійському комітету України за те, що прислухалися  і фінансово підтримували. У 2019 передолімпійському році нам оплатили майже усі рейтингові змагання, нам навіть форму видали у повному об’ємі для усіх членів збірної, які їхали на чемпіонат Європи. І ми за це були щиро вдячні і говорили про це на кожному кроці. Але заждіть, це ж   це їх робота, у них для цього спеціально виділений бюджет. Я вже не кажу про те, що ми власним коштом від’їздили купу змагань – і чемпіонатів Європи та різноманітних відкритих турнірів, щоб отримати необхідні кваліфікації для спортсменів, самі оплачували свої міжнародні ліцензії протягом багатьох років,  атестації… До речі, як пояснити спортсмену, чому міжнародна ліцензія у інших країнах коштує 30 євро, а в нас 50 євро? Чому на змагання дехто їде за власний кошт, а де хто взагалі не зможе туди потрапити, бо не входить до складу збірної… питань багато, відповідей мало.
– Чи можна говорити про те що, участь Антона в паралімпійських іграх стала для Ладижина історичною подією незалежно від того, що відбулося на паралімпійських іграх у Токіо? 

– Це стало історичною подією не лише для Ладижина, а й для усієї України та Світу, тому що це був дебют виду спорту на Паралімпіаді, і далеко не усім країнам випало за честь взяти у ньому участь. А Антон взагалі  був єдиним спортсменом, котрий боровся без рук на цих змаганнях. Він за результатами потрапив у десятку найкращих атлетів світу(!). А все через його наполегливість та, по-хорошому, впертість до виконання моїх настанов.  Іноді, коли він йде додому після тренування, в нього просто тремтять ноги від такого навантаження. Від цього здорова людина просто б «загнулась» і на наступне тренування точно не прийшла б. А він приходить і займається щодня. А на вихідні він іноді в мене відпрошується додому в Кіблич, тому що дідусеві потрібно допомогти зібрати врожай на полі, батькам допомогти, бо у селі завжди роботи повно. Він там паше, як кінь, а потім приїжджає в Ладижин і знову приходить на тренування. В нього не виникає зайвих питань. Тому що він розуміє: якщо тренер каже, що це має бути ось так, то це не тому, що це якась забаганка, а тому, що так треба. І досягнення були б неможливими без роботи тренера. І в мене є чим і ким пишатися. На другий бій на паралімпіаді Антон виходив, як гладіатор – з високо піднятою головою. Коли я побачив його очі та обличчя, в мене сльози потекли від того, який він сильний. Воїн. Оце гордість. І я нікому не дозволю ставитись до цих людей зневажливо. Бо ви не знаєте, скільки цим спортсменам коштувало здоров’я, часу та сил, щоб піднятися туди і здобути перемогу. 
– У вас такі майже родинні стосунки з усіма спортсменами?

– Мої спортсмени – це моя сім’я, спортивна сім’я, вони усі мої діти не зважаючи на вік. В кожного свій характер і до кожного окремий підхід. У кожного з моїх спортсменів своє життя, ти розумієш, через що вони до цього пройшли, і ти нічого в цьому змінити не можеш. Але ти можеш зробити їх майбутнє світлішим: допомогти, підтримати, підштовхнути, іноді дати чарівного копняка, бо часом так швидше доходить. Саме тому вони довіряють мені та  можуть подзвонити мені у будь-який час і поговорити про наболіле, попросити підтримки, і завжди  отримати допомогу.

– Скільки осіб з інвалідністю сьогодні займається у СК «Сіндо»?

– Сьогодні в мене є 12 спортсменів з ДЦП, ураженням зору, візочників та з ураженням верхніх кінцівок. Цього року я спробую працювати з дитиною, котра живе із синдромом Дауна. Я ніколи цього ще не робив, але до мене звернулися його батьки, тому ми разом вирішили спробувати.Загалом їх багато, і всі вони різні. Але всі працюють наполегливо. В мене Даша Мигулько, яка двічі брала участь у змаганнях з паратхеквондо в розділі «Фристайл». Тут виступ триває лише одну хвилину. За цей час ти маєш зробити кілька обов’язкових елементів, а решту потрібно наповнити зв’язками, ударами і так далі. Я розробив для неї увесь комплекс, врахував усі деталі, і тут Даша приходить, і я розумію, що він не підходить, тому що я працював на одну стійку, а Даша може на іншу. Тому довелося усе переробляти з точністю до навпаки в інший бік. Так ось, Даша, щоб записати одну хвилину свого виступу, сім годин "пахала", не виходячи із залу.  Мало хто знає, яким шляхом їй дісталося  то перше місце на континентальному турнірі. Це перша і єдина дівчинка, котра стала тоді чемпіонкою від України. В інтернеті міжнародна організація написала, що це був історичний момент – люди з ДЦП виступали у «фристайлі».   

– У ще одному оголошенні у фейсбук ви запрошуєте на заняття різними видами спорту осіб, котрі живуть з інвалідністю. Перелік запропонованих видів там досить великий: бочча, стрільба з луку, легка атлетика тощо. Що це мають бути за заняття?

– Знаєте, є така життєва істина, до котрої хтось доходить сам у дорослому віці, або не доходить ніколи: ми приходимо у цей світ, щоб зробити його краще, не для себе, а щоб поруч з тобою було комфортно іншим. На жаль багато хто саме цим «користується». Але Люди, котрі живуть з інвалідністю – такі ж, як ми з вами, просто вони дещо гостріше та болючіше сприймають цей світ. Адже їм у житті все дається важче, і працюють вони наполегливіше. І вони потребують набагато більше допомоги, ніж здорова людина. Людина без фізичних вад здебільшого сидить у телефоні, а ці – пашуть у залі. Думаю краще мати фізкультурну залежність, ніж залежність від гаджетів. При цьому вони ніколи не суперечать, а наполегливо працюють. Тому я хочу дати їм можливість отримати шанс проявити себе у якомусь іншому напрямку. Тобто я пропоную ті види спорту, яким я б міг їх навчити. Отой перелік, котрий там є, це те, на чому я розуміюся і чого я можу навчити та навчитися сам. Але мушу зазначити, що успіх спортсмена на 80% залежить не від кількості тренувань, а від його наполегливості та готовності довіряти тренеру. Бо тренер – не обслуговуючий персонал для спортсмена, а тато, мама, лікар, психолог… це найближчий родич, котрий віддає величезний шмат свого життя спортсмену. І тренер хоче бачити результат, твій прогрес, як спортсмена і бачити отой блиск в очах, як зі звичайних людей вони стають командою, одним кулаком та готові підтримувати один одного. Я готовий до співпраці та готовий витрачати свій час на те, щоб покращити життя інших людей, але нікому не дозволю витирати об себе ноги.
Спілкувалася Тетяна Поліщук

Шановний читач, Ви зайшли на сайт як незарєстрований користувач. Рекомендуємо Вам зареєструватись або зайти на сайт під своїм іменем.

0 коментарів

Інформаційне повідомлення

Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.