Михайло Підопригора розповів Л’Новинам, як служив в Афганістані у 1984-86 роках.
– Ми до останнього не знали, що нам так «пощастить». Були у Майкопі, у підготовчому центрі. Усі жартують, шумлять і тут оголошують, що ми їдемо служити в Афганістан. Ту тишу, яка наступила, не забуду ніколи.
Служба випала у стратегічно важливому місті Газні. За це місто таліби воювали з владою ще й кілька років тому, оскільки воно знаходиться на основній дорозі між Кабулом і Кандагаром. Захопити це місто – означає відрізати південний Афганістан від зв’язку зі столицею.
Михайло Підопригора служив на БТРі. Завданнями були: забезпечення безперешкодного проходу транспортних колон, охорона аеродрому, а також зачищення кишлаків.
– Ніхто й не задумувався, чи справедливо те, що ми робимо, взагалі – те, що ми там знаходимося. Але для місцевих ми були загарбниками. Хоч і поважали нас більше, ніж американців. А зараз запрошують до себе у гості, дуже хотілося б поїхати. Побувати у тих місцях, де тоді йшла війна.
Після армії Михайло працював на ферментному заводі, останніх років десять – у Вінницягазі. Михайлові Підопригорі було вже 49, коли принесли повістку. Каже, вибір був, міг не піти в АТО, але вирішив, що мусить іти.
– Чи схожі ці дві війни?
– Я б не сказав. Це різні війни. Різне сприйняття навантаження, відповідальності: 18 років і 50 – є ж різниця. Але було й спільне: БТР-70. Як в Афгані, так і на Донбасі це був мій транспорт. І автомат такий самий. А набуті колись навички у поводженні з технікою, зброєю – це те, що не забувається.