– Що стало поштовхом, щоб абсолютно змінити свій спосіб життя і повести за собою інших?
– Першим поштовхом для мене стала пропозиція відомого тренера з карате Сергія Брушніцького. В 2013 році він запропонував мені займатися спортом. Це якраз співпало з періодом, коли мені потрібні були зміни. І я спробував. Тоді параолімпійський рух в цьому виді спорту тільки зароджувався. То ж я в 2013 році був одним із учасників першого чемпіонату України. Ми виступили досить вдало. Я навіть став призером, тобто досягнув певних результатів. Другим поштовхом стало те, що я з 17 року приєднався до програми Міністерства юстиції і фонду «Відродження». Є така асоціація «Громадські радники України». Це параюристи – люди, які не мають юридичної освіти, але допомагають людям вирішити певні проблеми. Їх досвід та консультації, допомагають мені розширити свій світогляд та можливість допомагати не лише сім’ям, де виховують інвалідів, а й взагалі різним категоріям Це мене ще більше підштовхнуло займатися громадською діяльністю.
– А чого більше зараз у вашому житті – спорту чи консультацій?
– Напевно спорту. Адже, після того, як ми почали здобувати нагороди на різних змаганнях, моїм прикладом почали надихатися і інші діти з інвалідністю. Поступово на тренування до Сергія Брушніцького пішли і молодші наші діти. Важливо зазначити, що робота з дітьми-інвалідами істотно відрізняється від звичайної тренерської діяльності. Швидкого результату тут не буває. Але Сергій Брушніцький зробив дуже багато, щоб ми увійшли в ритм.
Хочу зазначити, що нам з тренером довелося вмовляти в першу чергу батьків, щоб знайшли час привезти дитину на тренування. Це ж має бути постійно в будь-яку погоду – в сніг, дощ, спеку.
Але робота Сергія Брушніцького з дітьми-візочниками принесла приголомшливі результати. Одна Інна Трохименко чого варта. Вона завжди пересувалася на візку. Після кількох років занять паратхеквондо вона почала в рази більше часу проводити без візка. Вона самостійно пересувається. Звичайно, заняття потрібно було почати набагато раніше. Але все одно систематичні тренування дали чудовий результат.
До речі, наш сенсей Сергій Брушніцький є старшим тренером національної параолімпійської збірної. Ми вже кілька разів їздили з ним на змагання за кордон. Саме завдяки його зусиллям в Ладижині цей вид спорту охопив найбільше дітей-інвалідів, порівняно з іншими містами України. Але найголовніше, що діти повірили, що можуть тренуватися. Не важливо, який це вид спорту. Головне, що вони працюють над собою. Все можливо. Потрібно лише власне бажання щось змінити в собі. Тоді можна досягти будь-яких результатів, як в спорті, так і в мистецтві.
Сергій Брушніцький дав вудочку тим сім’ям, які вирішили, що їх дитина ніколи не встане самостійно на ноги. І цей позитив впливає не лише на спортивні результати, а й на повсякденне життя. Ось ми зараз їдемо на збори, табір параолімпійської збірної буде в Карпатах. Ми будемо тренуватися там впродовж 10 днів. В цьому є дуже важливий момент – спортсмени-опорники їдуть туди самостійно. Це дуже дисциплінує. Не буде поруч мами і папи, і це дуже позитивно, тому що рано чи пізно життя вимагатиме самостійності.
Нещодавно ми були на чемпіонаті Європи. Виступили вдало, мали змогу побачити багато чудових місць. Але найприємнішою для нашої збірної була реакція екіпажу літака, коли ми поверталися додому. Пілот по бортовому радіо англійською оголосив, що на борту перебуває національна збірна України. За нашу перемогу нам аплодували всі пасажири та екіпаж. І це була радість і гордість одночасно.
– Правда, що крім спорту члени ГО "Вікторія" займаються ще й театральною діяльністю?
– Дійсно в нас є ще театр-студія. Аналізуючи попередній досвід громадської діяльності, ми дійшли висновку, що працювати треба з усіма. Бо раніше ми будували свою діяльність виключно на захисті прав дітей інвалідів – фінансове та матеріальне забезпечення. Але згодом ми дійшли висновку, що допомагати сім’ї лише матеріально недостатньо. Тому що сім’я самостійно такий тягар може не здолати. Бо яке першочергове завдання батьків, – щоб дитина була не голодна і чисто одягнута. Але внутрішній світ дитини з інвалідністю, до чого вона прагне – малювати, займатися спортом, співати, – залишався на другому плані. Сьогодні ми обмінюємося досвідом з Вінницькими організаціями «Паросток» Промінь», «Гармонія». Ми разом проходимо тренінги з питань виховання, змін в законодавстві. Також багато інформації вишукуємо в інтернеті. І наша робота полягає в тісній співпраці з сім’єю, де виховується дитина з інвалідністю. Щоб якомога більше залучити її до соціуму, адаптувати її до життя в суспільстві.
І ми побачили помітні результати, коли 2 роки тому створили театр-студію при нашій громадської організації. Спочатку це були вистави для свого внутрішнього кола. В них були задіяні всі наші діти. Навіть якщо хтось не мав ролі, а просто стояв на сцені переодягнений в костюм, це вже була взаємодія.
На велику сцену ми вийшли у 2018-му. Спільний концерт разом з учнями другої та четвертої міських шкіл відбувся в актовому залі Ладижинської загальноосвітньої школи №4. І ми побачили, що наші діти на сцені інші. Їм разом легше займатися. Вони розвиваються і перестають комплексувати. І це помітно. Бо раніше ладижинські діти з інвалідністю також брали участь у обласних конкурсах «Повір у себе». Батьки займалися з ними вдома самостійно. І коли дитина потрапляла на сцену, вона губилася, їй було важко розповісти того віршика. А коли почали готувати разом готуємо якісь мініатюри, то діти зовсім по іншому стали себе поводити. В них підвищилась самооцінка.
– Коли наступна прем’єра?
– Зараз ми готуємось до Дня святого Миколая. До речі, в підготовці до свята нам дуже допоміг міні-грант конкурсу «Місто своїми руками», який ми виграли цього року. За грантові кошти ми придбали апаратуру – колонку і мікрофон, також маємо мікшер. Виставу покажемо десь в середині грудня. Обов’язково запросимо всіх. Але в нас є велика проблема: в нас немає свого приміщення, де б ми могли збиратися. Розумієте, більшість наших дітей – візочники. Тобто нам потрібне велике приміщення на першому поверсі з пандусом, щоб ми могли там зберігати свою апаратуру, якісь речі, проводили там зібрання та репетиції.
– Тоді де і як ви могли проводити репетиції?
– Взимку того року ми збиралися в приміщенні третьої школи. Переважно це було в неділю, коли батьки вдома і могли привезти дитину на зібрання чи репетицію. Влітку ми зустрічалися в парку – там багато місця. Але зараз холодно. Ми спробували повернутися знову з третю школу. Там нам запропонували проводити репетиції у вихідні дні в актовій залі. Розумієте, по доступу третя ладижинська школа для візочників найкраща – в інші школи можна заїхати в хол, але щоб дістатися актової зали, потрібна стороння допомога.
Та фактично, ми залишилися без приміщення. І зараз активно шукаємо вільну доступну площу. Тому що в нас є вже своя апаратура, також маємо чимало розвиваючих ігор. Це все потрібно десь зберігати. Нам важко його переносити з місця на місце. Крім цього ми могли б виконувати якусь роботу впродовж тижня. Для нас це дуже болюче питання, яке ми поки що не в змозі вирішити. Нам навіть немає де зібратися, щоб проводити консультативні зустрічі з фахівцями з різних сфер, які готові до нас приїхати. Наприклад, поспілкуватися про домашнє насилля, сексуальне виховання дітей та інше. Діти ж виростають, і є певні особливості у фізіології, про що батьки не завжди готові говорити з ними. Є тренери, які готові надавати нам різнобічні консультації, але нам потрібно десь всіх зібрати.
– Якщо вже мова зайшла про особливості розвитку дітей з інвалідністю, чи є в Ладижині батьки, котрі соромляться того, що в них є дитина з інвалідністю?
– Є такі батьки, які чомусь соромляться. Але спільна робота нас всіх зближує. І батьки і діти бачать, що вони не одні такі. Тоді відчуваєш себе частиною суспільства, і виникає бажання продовжувати.
– Чи маєте постійних спонсорів?
– Нам допомагають місцеві підприємства. Так, за підтримки Ладижинської ТЕС, ми маємо змогу влітку 10 днів відпочивати в Степашках. На цю базу відпочинку ми витягаємо із замкненого кола буденності батьків і дітей та проводимо час разом. МХП нам допомагають транспортом. Також не можу не згадати міський Центр зайнятості. Нам організували безкоштовні послуги перукаря. Дівчата поробили дуже гарні зачіски нашим дітям, яких здебільшого стрижуть вдома батьки. Ви би бачили щасливі очі і те захоплення, коли дитина потрапляє в середовище, яке бачила лише по телевізору.
– Ви казали про доступність приміщень. Ваша організація проводила моніторинг доступності Ладижина?
– Так, ми минулого року разом з нашими візочниками Славіком та Марією Малець моніторили все місто і навіть двічі побували на засіданні міської комісії по доступності. І вже два роки ми доводимо, що з’їзди з пішохідних доріжок на пішохідний перехід мають бути відповідно облаштовані – без бордюрів. Так вже зробили у всій області, а в Ладижині інваліду, щоб кудись дістатися. Треба об’їхати пів міста. Це ж не лише інвалідам-візочникам потрібно. Є в нас мами з дитячими візочками, є велосипедисти. Їм також не зручно скакати по бордюрах. Особливо незручно рухатися через пішохідний перехід біля автобусної зупинки магазину «Європейський». Візочнику без сторонньої допомоги там неможливо проїхати. Словом, між ГО та владою досить велика прірва. Звісно нам ідуть на зустріч. Але здебільшого, коли це їм потрібно для звітності.
Але ж п. 6.4.6 розділу «Вулиці та дороги населених пунктів» ДБН Â.2.3-5:2018) чітко говорить, що влаштування наземних пішохідних переходів необхідно здійснювати з урахуванням забезпечення доступності для маломобільних груп населення, а саме: застосування на межі тротуару або пішохідної доріжки з пішохідним переходом пандусів. Або виконання всього пішохідного переходу в одному рівні з тротуаром або проїзною частиною. Дуже сподіваємося, що до нас дослухаються.
– Якщо в когось із меценатів виникне бажання допомогти вашій організації, куди можна звернутися?
– Через те, що в нас немає свого приміщення, а відтак і конкретної адреси, можна дзвонити мені на номер 068 022 8587.
PS: Поки інтерв’ю готувалося у номер, ГО інвалідів з дитинства «Вікторія» провела в Ладижині виставку-продаж унікальних виробів handmade. Цікаві дрібнички й елементи декору, виготовлені на різний смак та в різних стилях, були виставлені на продаж 1 грудня на першому поверсі ТРЦ «Європейський» в Ладижині. Захід присвятили Міжнародному дню людей з інвалідністю.
