– Анатоліє Михайловичу, коли вас призвали в армію, знали де саме будете служити?
– Так, з самого початку. Після навчання у Вінниці, я працював на радіозаводі, звідки 19 вересня 1982 року мене призвали. Спочатку привезли в Козятин, потім на карантин у Славуту, де видали форму. Після карантину п’ять днів їхали поїздом в Туркменію, місто Іолотань. Це був цілий ешелон майбутніх «афганців». В Іолотані у нас були стрільби, але до війни по суті не готували. 19 грудня – знову в ешелон. Ашгабат. Літак. Приземлився в Афгані.
– Якими були перші враження?
– Шокувало все. Інша країна. Спека – 53-55 градусів в тіні. З обіду – піщані бурі, пісок в очах і вухах. Шокував побут місцевих жителів. На той час у них був 1361 рік. От я наче в якесь минуле й потрапив. Люди були раді шматку мила. Народ дуже бідний, але гордий. Ми мало з ними спілкувалися, не дозволялося, бо не знали, що можна від них очікувати.
– Як звикали до температурного режиму, бойових умов? Траплялися у хлопців нервові зриви?
– Звичайно! Сільські хлопці адаптувалися швидше, міським жителям було важче.
– Якою була служба?
– Потрапив у артполк, батарея управління, взвод розвідки. Супроводжували колони. Потрапляв під обстріли. Одного разу під час супроводу підірвалися на міні. Мене посікло осколками, втратив свідомість, шрами залишились – то пораненням не вважається, контузія. Мене Бог милував, але були й загиблі, й поранені.
– Чи оцінювали ви тоді якось цю війну і чи є переоцінка сьогодні?
– Ну що ми тоді могли оцінювати? Батьківщина сказала – і ми навіть гордилися тим, що виконуємо свій «інтернаціональний обов’язок». Це зараз ховаються від армії, тоді служити було почесно. А потім стало прикро. Коли повернулися і зрозуміли, що нікому зі своїми проблемами не потрібні. Правителі вирішують свої справи, а гинуть молоді хлопці. Як було тоді, так і зараз.
– Часто згадуєте Афган?
– І згадую, і до цього часу сниться. Як обстрілюють сниться…
– А щось хороше там було?
– Друзі. Важко було навіть йти на дембель. Але ми зустрічаємося. Щороку збираємося на травневі свята у Києві. Шість-сім чоловік постійно. Раніше приїжджали хлопці з Росії.
– Заходила мова про війну на Донбасі?
– Під час однієї з останніх зустрічей мій однополчанин хвалився, що його син супроводжує «гуманітарні» вантажі. Вони ж насправді везуть в Україну зброю – як можна цим хвалитися, гордитися? Ми так і не порозумілися, нам тепер – не по дорозі.
– Ви очолюєте спілку воїнів-афганців майже 20 років. Сильно порідшали ряди однополчан?
– У 2002 році наша громадська організація нараховувала 120 людей, зараз нас 65.
– Майже половини не стало?!
– Дехто виїхав з міста, а більшість – залишили нас назавжди.
– Серед відомих ладижинців є афганці?
– Є, звичайно. Наприклад, фермер Олександр Олійчук – йому подяка, він часто підтримує спілку. Олександр Мрих – керівник міського військово-спортивного клубу «Рейд». Почесний житель Ладижина, колишній лікар-анестезіолог Юрій Михайлович Перикаш.
– З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав хочете щось сказати своїм «афганцям»?
– Дорогі побратими, ми пройшли пекло війни. І хоч з того часу минуло для кого понад тридцять, а для кого й усі сорок років – нічого не забувається. Пам’ятаємо тих, хто наше братство назавжди залишив. Стараємося підтримувати один одного. Кожному з нас притаманне гостре відчуття справедливості, ми добре знаємо ціну життя і глибоко усвідомлюємо значимість миру. Тому найбільше всім бажаю саме мирного неба, здоров’я міцного вам і вашим родинам, Божого благословіння дітям і онукам. У всьому хорошому хай буде достаток!
Спілкувалася Оксана Гайсин