– Федоре, поділіться з нами, в змаганнях з яких видів спорту Ви будете брати участь?
– Я обрав для себе штовхання ядра, тріатлон, бігову дистанцію (1000 м) та стрільбу з пістолета.
– Як тренуєтесь сьогодні? Чи є складнощі особисто для Вас?
– Ми готуємось з тренером щодня не менш як годину. Але, крім цього в нас є ще і домашні завдання: настанови та деякі поради від тренера. А чи виникають складнощі? Та хіба що моральні. Адже у нас чудова команда, ми на інтуїтивному рівні розуміємо один одного і підтримуємо. Нас об’єднує одна ціль: ми хочемо показати, що ми – такі, як всі. Є люди, які не мають фізичних вад, але не мають бажання щось робити. Ми ж прагнемо показати, що маючи бажання можна досягти неможливого.
– Як себе мотивуєте, коли з’являється пасивність чи поганий настрій? Що є для вас «чарівним» поштовхом?
– В першу чергу мені стає соромно від того, що можу «підставити» тренера і свою команду. Мотивую себе тим, що наперед знаю, яке отримаю задоволення від тренування, в мене покращиться настрій, я, можливо, поділюсь досвідом виконання певної вправи з товаришами.
– А як людині з фізичними вадами, котра раніше не займалась спортом, повірити в себе, зробити перший крок, переступити через вантаж думок і спробувати себе в спорті?
– Було б непогано мати собі духовного наставника або ж ментора, яким може стати будь-хто: вчитель фізкультури, студенти-реабілітологи та активісти, що пропагують здоровий спосіб життя. Такі наставники необхідні, щоб не лише підтримати дух боротьби в людини з інвалідністю, а й слідкувати за станом та можливістю виконувати ту чи іншу вправу.
– Займатися в секції не для кожного підсильна ноша. Адже, якщо ти живеш не в Ладижині, потрібно приїжджати аби потренуватись?
– У наш час розвинених технологій не обов’язково їхати в Ладижин чи в будь-яке інше місто для того, щоб потренуватись. Зараз є багато форумів, онлайн-курсів та багато інших віртуальних можливостей для того, щоб розвивати себе. Потрібно лише бажання.
– Якщо говорити про дітей з фізичними вадами, чи завжди батьки за те, щоб дитина займалась спортом? Чи, можливо, інколи рідні є бар’єром?
– Це той момент, коли батьки частіше є бар’єром. Адже більшість жаліє своїх дітей, хвилюється, щоб навантаження не похитнули емоційний стан. Але це погано – відгороджувати дитину від соціуму. Дитина повинна вчитися не вдома, а в класі разом з іншими. Тому і в спорті їм є місце, адже вони можуть в дечому і випереджати. А дух конкурентності заохочує долати нові вершини.
– Як кажуть, найважче бути першим. Не хвилюєтесь, що перший «млинець» може бути неідеальним?
– Який би він не був, та ми його пережуємо (посміхається). Адже нам треба руйнувати стереотипи, що ми не такі. Ми сильні, в нас відбуваються великі внутрішні вібрації, коли ми вправляємось з чимось. Ми інтегруємось у суспільство. Це одне кільце з ланцюжка для становлення людини з інвалідністю.
– Які очікування від майбутніх змагань? Прагнете бути переможцем?
– Ні. Це той випадок, коли всі учасники переможці. В цих іграх діє правило, що головне не перемога, а участь. Починати перемагати варто себе. Є багато цікавих занять, які не потребують великих силових навантажень, наприклад, шахи, шашки, бути не у віртуальному світі соціальних мереж, а в реальному. Жити, а не існувати. Батьки – не вічні, і життя вимагає самообслуговування. А ще я надзвичайно радий, що ці ігри пройдуть саме в Ладижині. Я очікую, що ці змагання започаткують також в інших регіонах, а ми станемо першопрохідцями.
Спілкувалася Каріна Галба